Він вивчав її тіло так, наче торкався його вперше. Мовби вперше відкрив для себе худорляві плечі, пругкі акуратні груди, темні бруньки сосків і гладкий живіт. Мовби досі ніколи не вдихав запах її волосся й шкіри.
Раптом до них зайшла кельнерка, принісши на таці солодощі, коньяк і склянки. Поставивши тацю на підлогу, жінка не поспішала виходити, відверто позираючи в їхній бік. Вона була вже добряче захмелілою і, вочевидь, спраглою нових розваг.
— Хочеш її? — тихо запитала Бейла.
— Мені потрібна тільки ти, — відповів комісар і більше не зупинявся.
Обережно, але впевнено він робив усе, що прагнулось йому і чого хотіли вони обоє. Чоловік і жінка кохалися без упину, перериваючись тільки для того, щоб випити. Навіть не одразу зауважили, що кельнерка їх не залишила, а тільки сховавшись з протилежного боку ширми, спостерігала за ними.
Бейла засміялася. Була вже третя ночі, коли межі сорому й будь-які заборони зникали тут остаточно. Вона замовила каву й надягнула халат. Потім відшукала свій елегантний портсигар і закурила. Вістович не зводив з неї погляду, в якому ніжності й нового бажання було порівну.
— То, кажеш, мусиш виїхати до Берліна? — раптом сказала жінка.
Комісар невдоволено зітхнув і собі потягнувся за цигаркою. Йому не хотілося говорити про це зараз, до того ж не розумів, чому Бейла знову почала цю розмову.
— Так, в поліції не запитують, — ліниво відмахнувся він, — обов’язок.
Коханці неквапно почали вдягатися. Невдовзі принесли каву.
— Ти міг би все мені розповісти, — голос Бейли несподівано став маже крижаним.
Вістович з подивом глянув на неї.
— Про що це ти?
У відповідь вона підняла цукерницю, під якою Вістович побачив телеграму від Анни.
— Це випало з твого плаща, — пояснила жінка. — Вона кличе тебе. Просить про допомогу.
У словах Бейли, втім, не було й дещиці докору. Радше тріумф, як тоді, коли вдається викрити чиюсь таємницю. Комісар спробував щось промовити, проте вона зробила знак мовчати.
— Адаме, ти знаєш, я ніколи не дозволяла собі ревнощів. Ревнощі виникають тоді, коли вважаєш людину річчю. Яким-небудь бездушним предметом, що належить лише тобі. Але мені хочеться чути від тебе правду, а не брехню... Ти міг би не приховувати, що їдеш у Берлін допомогти дружині, яка вскочила в халепу. Тим більше, я зовсім не проти.
Вона схилилася до нього й поцілувала в губи.
— Мені було добре сьогодні, — почув він її шепіт. — Щасти тобі там.
На цих словах Бейла його залишила.
За чверть години Вістович вийшов з «Мінотавра» у препаскудному гуморі. «Бейла має рацію, — думалось йому, — на біса мені було їй брехати?.. Але що зроблено, те зроблено, і справу треба доводити до кінця. І найперше — знайти вагому причину для відрядження у Берлін».
Швидким нервовим кроком чоловік пройшов уздовж темного Ринку, вийшов на Галицьку площу, звідки рушив на Академічну. Ще за кілька хвилин щосили постукав у двері Дирекції поліції. Заспаний черговий з подивом витріщився на комісара.
— Скажи, щоб арештованого в справі Цільмана привели в кімнату допиту, — з порогу випалив Вістович, — хутко!
— Так jest!
Комісар піднявся до свого кабінету і, запаливши цигарку, кілька хвилин курив, дивлячись у темне вікно. Він знав, що поверхом вище у своєму бюро дрімає Шехтель, дочікуючись, коли вранці прийде телеграфіст. Головне — щоб його шеф раптом не прокинувся. На годиннику доходила четверта, отже, залишалося трохи більше трьох годин. Вістович залишив у кабінеті плащ й, прихопивши олівець і кілька чистих аркушів паперу, вийшов з кабінету і рушив донизу, в підвал, де містилася кімната допитів.
Арештований сидів за широким столом, поклавши руки в тісних кайданках перед собою. Над ним мерехтіла лампа, поливаючи його виснажене обличчя скупим жовто-синім світлом.
— Ляховичу, зніміть із нього кайданки, — наказав комісар черговому.
Той нерішуче затупцював на місці.
— Робіть, що кажу.
Черговий скорився.
— Це щоб ти міг писати, — пояснив арештованому Вістович і поклав перед ним папір і олівець. — Вийдіть, Ляховичу. Як будете потрібні, я гукну.
Той козирнув і залишив їх наодинці. Арештований взявся розтирати зап’ястя, на яких кайданки залишили помітні червонуваті сліди.
— Як тебе звати? — запитав комісар.
Чоловік ще минулої доби не раз чув це запитання, але з моменту свого арешту так і не зронив ані слова, мовби ковтнув язика. От і тепер він відповів тільки зневажливим насмішкуватим поглядом. Це виявилося помилкою: миттю опинившись справа, комісар вперіщив арештанта кулаком в обличчя, від чого той перевернувся на стільці й відлетів до стіни. Вістович рушив за ним, вхопив за сорочку й випростав перед собою.
Читать дальше