Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Гаразд, — мовив директор, — однаково, просто зараз ми не дамо цьому ради.

— Потрібна поміч криптолога, — додав комісар.

— Звісна річ.

Шехтель підвівся і рушив до чималої шафи, чиї обриси виднілися в протилежній частині кабінету. Директор на хвилину пірнув у темряву, а потім знову з’явився у світлі лампи, але вже з пляшкою «Baczewski» й двома склянками в руках.

— Не знаю, як вам, а мені треба випити, — промовив він, відкриваючи горілку.

Не дочекавшись, що відповість комісар, Шехтель налив і йому, і собі. Вістович, втім, був не проти. Піднісши склянку до рота, він з приємністю заковтнув алкоголь і коротку мить прислухався, як приємне пекуче тепло розливається нутром. Стало трохи спокійніше. Директор, також спорожнивши свою склянку, знову вмостився за столом і нарешті запропонував сісти комісару. Тоді з шухляди столу витягнув коробку з ароматними сигарами й пригостив спершу Вістовича, а тоді взяв одну з них собі. Відрізавши краї сигар складаним ножем, чоловіки закурили. З вікна почулося, як на ратуші пробило другу ночі.

— Цікава штука виходить, — протягнув директор, струшуючи попіл у керамічну попільницю у формі зменшеного грецького діноса [21] Давньогрецька округла посудина. — з одного боку, я мав би негайно доповісти про таке незвичайне затримання в контррозвідку. З іншого — просто зараз наш бравий полковник Редль та його підлеглі, найпевніше, сплять і бачать вже десятий сон... Тож принаймні до дев’ятої ранку, коли в Evidenzbüro [22] Австрійська контррозвідка. почнуть приймати рапорти, ця справа цілковито належить поліції...

Вістович не перебивав шефа. Комісар уважно його слухав, намагаючись збагнути, куди той хилить.

— Водночас я зауважу, — продовжив Шехтель, — що поштовий телеграф починає працювати з восьмої. А поліційний — з сьомої. Розумієте, про що я?

— Хочете відправити ці шифри до Відня, перш ніж передати їх контррозвідці? — питанням на питання відповів комісар.

— Або до Праги, де криптографи краще знають слов’янські мови. В мене й там є добрі знайомі.

Якусь мить чоловіки помовчали, мовби цілковито зосередившись на курінні. Шехтель знову плеснув алкоголь у склянки.

— Коли справу прибере до рук Evidenzbüro , то в своїх звітах Генштабові вони й не згадають про нас. Це я знаю напевно, — сказав шеф. — А якщо ми перші розшифруємо текст, то матимемо в своєму рукаві дуже сильний козир. Тоді хочеш не хочеш, а контррозвідка буде змушена надалі з нами співпрацювати. Хай йому біс, Вістовичу! Ми маємо право на свою частку слави. Хоча б тому, що ви з Самковським ризикували життям.

Комісар ствердно кивнув, на позір з ним погоджуючись, проте насправді добре розумів, що саме керує зараз директором. Шехтель досі не втрачав надії гучно заявити про себе в столиці. Йому хотілося, щоб у Міністерстві поліції нарешті звернули на нього увагу. Аби там у Відні хтось пожалкував, що на жоден рапорт він не отримав притомної відповіді. І хтозна, може, саме ця справа стане поворотною в його кар’єрі. Нехай на старості, але Вільгельм Шехтель таки отримає визнання, на яке заслуговує.

— Але розшифровування займе багато часу, — сказав Вістович, — боюся, різниця в годину, про яку ви говорите, нічого не вирішить.

— Вирішить! — емоційно заперечив директор. — У той час, коли в контррозвідці тільки намагатимуться зрозуміти ситуацію, в Празі чи у Відні з цими документами вже на повну працюватимуть спеціалісти. До того ж вранці я не збираюся передавати все Редлеві негайно. Спершу попрошу про зустріч, наголосивши, що справа надважлива. Далі дочекаюся, коли він знайде для мене час. Підготую рапорт... І лише тоді ці шифрограми опиняться в нього. Таким чином, в запасі ми маємо не годину, а щонайменше добу.

«Старий хитрий австрійський лис», — подумав комісар. Вголос, проте, сказав інше:

— Ваша правда, пане директоре.

— Ну от, — усміхнувся Шехтель і, затягнувшись димом, відкинувся на спинку стільця, — приємно, що ви мене розумієте, Вістовичу.

— Не просто розумію, а готовий всіляко допомогти, — несподівано додав той.

— Тоді найперше домовимось ось про що, — директор подався вперед і сперся ліктями на стіл, тицьнувши вбік Вістовича тліючою сигарою. Голос його стишився майже до шепоту. — Нікому ні слова про цю розмову. Навіть Самковському, хоч він і веде справу. Нехай для нього все закінчиться буркотливим старим музикантом, який просто жалівся на сусіда.

Вістович лівою рукою показав, що замикає рота на замок. Шехтелю це сподобалося.