Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Так, пощастило, — задумливо повторив Шехтель. — І все-таки, Вістовичу, всі ці шифри, ключі, письмові розпорядження, які неодмінно мусив би мати при собі наш мовчазний добродій, де вони? Гадаєте, він і справді заховав їх просто в іншій квартирі? Чи не занадто легковажно?.. Ні, все це досі в нього.

— Ми ретельно обшукали арештованого, пане директоре.

— Обшукали одяг, який був на ньому, і житло, в якому він мешкав.

— Саме так.

— Але не зазирнули йому в нутро.

Комісар не стримав усмішки.

— Що ви маєте на увазі, пане директоре?

Замість відповіді той підвівся і підійшов до дверей, мовби збираючись вийти з кабінету. Втім, прочинивши їх, Шехтель лише гукнув у коридор:

— Агов, хто там є?

— Черговий Ляхович, пане директоре! — долинуло звідти.

— Закличте сюди доктора Фельнера. Терміново!

— Так jest!

Шехтель повернувся досередини. Менше ніж за п’ять хвилин на порозі з’явився Фельнер. Доктор був такого ж невисокого зросту, як і директор поліції, проте мав значно міцнішу статуру, крупні риси обличчя й густу, кучеряву, хоч і всуціль сиву, шевелюру. Визначити, скільки Фельнер мав років, було важко. Можливо, трохи за п’ятдесят. А може, й менше. Спостерігача збивали з пантелику його жваві, як у юнака, енергійні рухи й окуляри в металевій оправі, що маскували значну частину обличчя.

— Як там наш ад’юнкт? — запитав у нього директор.

— Ніс не зламано, але досить сильний забій. Погугнявить якийсь тиждень, — відповів доктор.

— Має щастя неборак.

— Не можу не погодитися, пане директоре.

— А скажіть-но мені, Фельнере, — перейшов до справи Шехтель, — чи є у вас яке-небудь добряче проносне? Таке, щоб і дідько всрався?

Доктора, вочевидь, заскочило це питання. Він глянув спершу на Вістовича, а потім на директора, намагаючись зрозуміти, кому знадобилися такі ліки.

— Здається, щось маю, — відповів той непевно, — можна, зрештою, відміряти подвійну дозу...

— От і чудово, — перебив Шехтель, а тоді знову звернувся до комісара. — Візьміть в доктора Фельнера цей диво-порошок і накажіть засипати його арештованому в горлянку. А потім... Словом, розумієте, що робити потім. За годину чекаю вас у себе. Більше часу, думаю, не знадобиться.

З цими словами Шехтель вийшов за двері. Щойно вони зачинилися, Фельнер зайшовся хриплуватим сміхом, час від часу зі свистом втягуючи в легені повітря.

— Що тут смішного? — сердито випалив комісар.

— Схоже, вас вперше змусили копирсатися в лайні, Вістовичу. Нарешті ви збагнете всю красу й велич моєї роботи.

— Я маю кому доручити цю місію, — стомлено відказав той.

— Тоді ви щасливець, бо поліційний патологоанатом робить все сам.

Доктор припинив сміятися.

— Гаразд, ходіть зі мною, я дам потрібний препарат...

О пів на першу Вістович постукав у кабінет директора поліції. Той сидів за столом при засвіченій лампі й задумливо курив у відчинене вікно. Нічне місто поглинало цигарковий дим від єгипетських « Deuties », відповідаючи тишею і прохолодою. Урвавши цей мовчазний, але сповнений сенсу діалог, Шехтель повернувся обличчям до комісара.

— І що? — коротко запитав він, забувши враз про цигарку, яку тримав між пальцями.

У відповідь той мовчки поклав перед ним невеличкий предмет, загорнений у папір. Шехтель обережно розгорнув пакунок. Всередині виявилася металева капсула, довжиною не більше п’ятнадцяти сантиметрів.

— Ну от, — вдоволено вимовив директор, — все, як я казав. До такого фокусу часто вдаються в’язні на далеких засланнях, зберігаючи таким чином гроші. Можна тримати язик за зубами, але ось таку штукенцію в животі довго не втримаєш. Вміст перевіряли?

Комісар кивнув. Тоді Шехтель взяв капсулу до рук і з невеликим зусиллям розкрутив її навпіл. Всередині виявився туго скручений згорток тонкого паперу. В одну мить він розгорнувся, мов китайське віяло, заповнивши собою ледь не третину столу. Директор присвиснув від несподіванки.

— Оце так. Тільки погляньте...

Близько десятка аркушів були щільно списані дрібними шифрувальними знаками і де-не-де кириличними словами. У Шехтеля затремтіли руки.

— Можете щось прочитати? — запитав він у комісара.

Вістович пригледівся.

— «Июль... Ноябрь...» — це назви місяців російською, — промовив він за хвилину.

— Отже, маємо справу з росіянами, — задихаючись від хвилювання, промовив директор. — Ще щось?

— «Отравить... Получить... Начать», — знову прочитав комісар, — лише окремі слова.

Ще кілька слів і коротких речень Вістовичу вдалося відшукати в решті документів, проте жодного цілісного змісту вони не становили. Щоб зрозуміти їхнє значення, треба було розшифровувати решту тексту. За півгодини він безсило поклав усі папери Шехтелю на стіл.