Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Який убивця? — Вона нічого не знала про вчителеві викриття. Довелося розповідати про все спочатку. Слухала вона дуже уважно, Альбіна також, не перебивали вчителя жодним словом.

— Я добре знала Вінцента, — мовила пані Бреттшнайдер, коли Красл закінчив. — Знала багато років. У нього бували ідеї, на які й Риссіг був нездатний. Нам тільки грошей бракувало. А то б ми посадили барона на мілину. Тут в окрузі ще краще можна було б влаштовувати всякі справи, адже тут люди працюють задарма. У Вінцента, здається, був план, про який він мені не казав нічого. Але з Ганкою він не товаришував, для цього той був надто хитрим. До Риссіга він заходив, то правда. Фабрикант дуже цінував Вінцентів розум. Сам же він майже нічого не знав, що тут в окрузі говориться і що можна було б організувати. Очевидно, якось під час такого візиту Вінцент у нього щось і поцупив.

— Але що?

— Золотого Будду, — мовила Альбінка.

— А тепер послухайте! — Вдовиця нараз стала серйозною. — Незадовго до страйку до мене двічі приїздила графиня Еренберг.

— Хто? — вчителя лякала сама думка, що де кола підозрюваних додається нова особа.

— Графиня Еренберг. Колись усе тут належало родині Еренбергів. Вони самі збирались тут виробляти тканини, тільки в них нічого не вийшло: не мали збуту. За два роки вони й прогоріли. Невеличку фабрику старого Еренберга купив кілька років тому Риссіг. Працювала вона тоді ще на воді, наче млин. Про пару в ті часи ще й не думали… Отож приїздила до мене кілька разів ця Еренберг і казала, начебто їй Павлата мав продавати якийсь список. Я дивилась на неї, наче баран на нові ворота: відколи це Вінцент торгує списками. Але вона казала, начебто твій батько, Альбінко, знає що до чого. Це, мовляв, справжня товста книга у шкіряній оправі. І що за ці списки вона дасть, що ми схочемо. Ви ж розумієте, вони на той час уже розорилися і найбільше, що могли б нам дати, це клапоть лісу або ж заборгований маєток. Але я Вінцентові все-таки усе переказала. Він тільки посміхався і твердив, ніби ніяких списків у нього немає. Казав, що все в голові тримає. І справді, він пам'ятав кожну ціну, кожний борг, чисел у нього в голові було стільки, що вистачило б на п'ять підручників з арифметики. Ця Еренберг потім ще раз приходила і навіть погрожувала. Мовляв, ми ще пошкодуємо, коли не продамо їй цю книгу. А потім вибухнув страйк, і про все забули. А Вінцеита хтось… — голос у вдовиці надломився. Вперше вона начебто зажурилась.

— А ця Еренберг не блондинка?

— Авжеж. Справжня білявка. А чого це вас цікавить?

Він розповів їй про пасмо білявого волосся, що його знайшла Альбінка.

— Блазень вона порядний для того, щоб самій додуматись до тих списків. Тільки ж бо й знає, що скаче на коні день крізь день, водить за собою цілу собачу зграю та горлає на свого єдиного служника, ніби якась придворна пані. Але я все-таки не думаю, щоб вона…

— Що то за книга? Для чого графині потрібні були списки, що їх Павлата поцупив у Риссіга? Що вона збиралась робити з ними?

— Ну, це зрозуміло! — пані Бреттшнайдер посміхнулась. — Вона ненавидить Георга. Адже вони свого часу мали побратися. А потім, коли стало відомо, який сміховинний посаг матиме графиня, Георг відмовився од неї. Тепер вона одним тільки й марить, якби помститися за це. А дістати списки, конче потрібні Риссігу, це значило б, що вона може йому диктувати умови, можливо, навіть, примусить одружитися на ній, і люди не сміятимуться з неї. Це зрозуміло. Але чому вона цього разу не прийшла сама? Чому б це їй посилати цього Вальтера? Чи, може, цей чолов'яга належить до іншої компанії? Може, він працює проти графині? І чому цей чоловік нічого не казав про списки, про книгу, чому він питав мене тільки про Золотого Будду? Цього я не розумію. — Вдовиця ще раз хильнула горілки, Красл уже не здивувався б, коли б вона ще й сигару запалила.

— А як він виглядав, цей Вальтер? — запитав учитель, не придумавши нічого кращого.

— Зачекайте! — пані Бреттшнайдер від хвилювання почала ходити по кімнаті. — Зачекайте! Він також блондин. Справді, цей чолов'яга мав біляву чуприну, таку сліпучо-біляву чуприну, що я в житті не бачила на жодному з чоловіків, а я таки бачила різних чоловіків…

— Я б вам категорично радив завтра на роздоріжжя біля Танвальда самій не ходити, — сказав Красл.

— Авжеж. Ще одну гулю на голові важко було б носити. Але гроші є гроші, мені доводилося рискувати більшим.

— Але ж ви ще нічого не знайшли.

— Та я ж і недовго шукала. Скільки схованок могло бути в нього у такій крамничці та в маленькій світлиці? Я їх майже всі знаю. Вінцент не мав від мене секретів.