Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Можливо. Можливо, я і з поліції, — учитель вперше сказав завідому неправду.

— Я не хотіла тебе будити, — пояснювала Бреттшнайдер Альбіні, наче б учителя тут зовсім не було, — тому що поспішала. До обіду мушу бути аж у Танвальді.

— Поспіх досі ще для жодного злодія не був виправданням, можете бути певні, — мовив учитель з іронією в голосі і поставив бляшанку на місце.

— Але ж пані Бреттшнайдер, безперечно, не красти прийшла сюди. Адже вони любилися з татом, а мені вона завжди носила пряники. — Альбіна, очевидно, заступалася за коханку свого батька. «А може, вона її боїться, — спало раптом Краслу на думку. — Авжеж, одного разу він уже переконався, що навіть цій наївній дитині не можна вірити.»

— Вона прийшла по Золотого Будду, — впевнено мовив Красл.

— Звідки ви знаєте? — підскочила пізня гостя. — А де він?

— Нас самих це цікавить, — сказала Альбінка, перешкодивши тим самим дальшим розпитуванням вчителя. Красл глянув на неї невдоволено. Ця дамочка, напевно, знає щось про Павлатові секрети.

— Ми знаємо все, що треба. Але Золотий Будда вже в Риссіга. Я на власні очі бачив цю статуетку. — Красл говорив, пильнуючи за кожним рухом пані Бреттшнайдер.

— Я те ж саме казала, — мовила жінка безпристрасно. — Адже Вінцент не брав цієї статуетки. Не такий він дурний, щоб поцупити річ, яку ніде не продасть і яку кожен впізнає.

— Кому ви про це казали? — запитала Альбінка.

— А ви хіба не знаєте, що цього самого Будду Павлата украв разом з Ганкою і в нього вимагали, щоб він його повернув? — Красл розсердився. Якась підозріла жінка вистежує тут казна-що, приходить пізньої ночі і нишпорить щось у Павлатовій крамниці, а він розбалакує з нею, наче із своєю приятелькою.

— Хто вам ляпнув таку дурницю? — пані Бреттшнайдер впевнено пройшла через усю кімнату до протилежного кутка, де стояли ваги, посунула там мішок з горохом і витягла з якоїсь ніші в стіні пляшку горілки. Одним рухом відкрила її і напилась прямо з пляшки. А вчора ввечері троє людей думали, що знають у цій кімнаті кожен куток.

— Звідки ви знали про цю пляшку?

— А я частенько заходжу сюди в гості. Дитинко, будь ласка, скажи панові детективу, що це правда, поки він знов мене чимось не молоснув… А може, ви хочете хильнути зі мною разом? — вона простягла йому пляшку.

— Ні в якому разі! — вигукнув Красл майже в повен голос. — Я не п'ю горілки.

— А я залюбки, — сказала пані Бреттшнайдер. — Особливо коли мені треба бути сильною. А сьогодні мені це дуже потрібно. Сідайте тут і слухайте. Обоє, обоє! — вона навіть гримнула на Красла. — І киньте думати, наче Вінцент був таким віслюком, щоб красти всілякі там китайські дурнички.

— Але ж мені це сказав сам Риссіг.

— О, ну тоді це, безсумнівно, правда, — посміхнулася пані Бреттшнайдер, — адже Риссіг ніколи не бреше, де вже там. Він здобув своє багатство лише тому, що завжди казав правду. Ось тепер я вже вірю вам, пане, що ви не детектив. Для цього ви занадто довірливий.

— Пан Красл дуже хороша людина. Я ось тобі розповім, — заступилася за вчителя Альбіна.

— Тільки післязавтра. А зараз треба нам знайти цього Будду, бо пропаде десять тисяч гульденів.

— Десять тисяч золотих? А хто це пропонує? — здивувався Красл.

— Якийсь незнайомий пан. Приїхав до мене позавчора ввечері каретою. Називає себе Вальтер і говорить з якимось дивним акцентом…

Красл вирішив усе розповісти цій оригінальній подрузі дому. І те, що вчора цілий вечір вже шукали цього Золотого Будду там же, де й вона. Пані Бреттшнайдер наче через силу підвелась. Відірвала дошку в підлозі, де була якась схованка, потім підійшла до одвірка, колупнула поріг, вийняла обережно цеглинку. Тут Бона знайшла десять гульденів. Мовчки сунула половину Альбіні, а решту сховала у себе за пазухою.

— У нас з татом, дитинко, все було навпіл, — пояснила вона Альбінці. Потім ще й ще раз обвела поглядом кімнату. — Але про цього Будду він жодним словом ніколи не обмовився. Що це може бути, бог його знає. Ну, що це може бути? — Вона наче покрикувала на Красла, який, певно, дратував її. — Завтра опівдні мушу віднести цього Будду на роздоріжжя за Танвальдом панові Вальтеру. Якщо ми його знайдемо, нагороду поділимо між усіма. З тебе, детективе, я, звичайно, вирахую компенсацію за каліцтво, — вона вперше посміхнулася вчителеві. Краслові жінка починала подобатись. Це була сильна особа.

— Мені дуже шкода, що я вас ударив. Думав, що це ходить убивця. — Тільки тепер він помітив, що пані Бреттшнайдер не блондинка.