Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Вони жили в цьому будинку, який я тепер обрав собі за в’язницю. А в гаю, під платаном, я вперше зустрів Ніну. Здалеку побачив, що дівчині зле, підхопив і заніс усередину. Навідався через декілька днів, запитав, як здоров’я, і пообіцяв, коли їй стане краще, влаштувати кінну прогулянку. Батьки погодились, і, щойно вона одужала, ми в супроводі гувернантки подалися верхи вздовж моря. Клянуся вам, я не мав нічого прихованого на думці. Все, що мені хотілося, це розважити бідолаху, якій загрожувала тут пекельна нудьга… До того ж, вона була для мене зовсім дитиною.

Батьки Ніни якось розповіли мені, що півроку тому померла її подруга. Величезна втрата для неї, і, схоже, вона так цього й не усвідомила до кінця. Після цього я став навідуватись частіше. Ніна й справді повеселішала, батьки були мені вдячні, а я почувався гордим від того, що зміг чимось зарадити.

Аж раптом я став знову помічати на її обличчі смуток. Спочатку тільки легку тінь, яку дівчина намагалася приховати, а потім і цілком виразну, незрозумілу мені печаль, котра ставала дедалі більшою.

На мої запитання вона спершу відповідала, що все гаразд, потім просто мовчала, а одного разу заплакала і крізь сльози промовила: «Невже я така негарна?» Тоді я нарешті почав здогадуватись, у чому справа. Мені не залишалося нічого іншого як обійняти її, сказавши, що вона найчарівніша у світі.

Так тривало ще тиждень, я намагався бути уважнішим і поводитися з нею, як з дорослою. Ніна знову посміхалась, хоч я і розумів, яку небезпечну гру розпочав. За кілька днів дівчина знову змінилася. Тепер вона подовгу мовчала, а її погляд часто зупинявся на мені, і в ньому читалося щось нове. Нові незрозумілі страждання. Тепер я вже був безсилим й одного разу завів з нею відверту розмову, намагаючись випитати, в чому причина її страждань.

Ніна знову не відповідала, і в цю мить мені хотілося вистрілити собі в скроню. Краще б я так і зробив…

За день після нашої розмови, точніше після мого монологу, я отримав від неї записку. В ній вона просила про зустріч наодинці. Місце було добре відомо нам обом – це скеля неподалік фортечної башти. Я подався туди і не міг позбутися поганого передчуття.

Ніна вже чекала на мене. Стоячи на самій вершині, вона спостерігала, як я підіймаюсь до неї, і всміхалась мені. Щойно я опинився поруч, Ніна кинулась до мене в обійми і зі сльозами на очах розповіла, як важко їй відчувати мою байдужість. Я був здивований і навіть ображений, проте вона одразу ж додала, що я уважний до неї як до дитини, а не до жінки. Потім вона знову плакала на моїх грудях, а мені все ніяк не вдавалось її заспокоїти. Врешті, вона запитала, чи зміниться щось і чи можу я зараз поцілувати її… Не в чоло, як дитину, а в губи… Господи милосердний, я відповів, що ні!..

Після цього вона заспокоїлась і відступила від мене на кілька кроків. Потім посміхнулась і, перш ніж я встиг її стримати, кинулась униз…

«7 липня 1898 року. Алушта.

Кожен, хто має душу, має таємницю. Те, що заховане від людського ока. Бо око хоче бачити пристойність і майже святість, а для іншого – найкращий сховок у душі. Де його не бачить стороннє око і навіть своє власне…

Лізо, я сумую за тобою. Я знаю, ти змогла б пояснити те, що відбувається зі мною. Що зі мною зробило море… Спершу дало мені відчути свободу і безмежність, а тепер позбавляє розуму.

Звідки в душі моїй стільки таємниць? Учора я втекла з дому тільки з однією метою: зняти одяг біля моря. Лишитись зовсім голою, щоб мене зміг обійняти вітер. Коли тікала, то здавалася собі божевільною, але потім усвідомила, що це насправді я, і я насправді є такою…

Отже, якщо я божевільна, то можу говорити і творити божевільні речі, правда ж? Отже, нарешті я можу зізнатися йому у своїх бажаннях? Цьому капітанові, чоловікові, що сміє не помічати моїх страждань! Я розповім йому про свою таємницю, заховану глибоко в душі за всією показовою пристойністю. Про те, що мені хочеться його обіймів, а не галантно поданої руки. Про те, що хочу справжнього поцілунку, а не дурнуватих дотиків губами до рукавички. Я хочу поряд з ним лишитися без одягу, щоб він став моїм вітром.

Ці бажання – моя нестерпна мука. Позбавитись їх можна лише в один спосіб – розповісти йому, піддатися, впасти так низько, як тільки можливо… І якщо він посміє не почути мене, не зрозуміти мене, не розділити мій тягар, я більше не зможу нести його сама…»

Як і слід було сподіватися, мене чекав повний провал. Горе-оркестр спромігся вивчити тільки один марш для почесних гостей. Про дефіле не було й мови. Мені залишалося тільки одне: пережити цей жахливий виступ і якнайшвидше спакувати валізу. Наостанок мене викликав до себе полковник Румель. Він, як і першого разу, потерпав від спеки, але тепер десь у глибині його очей можна було прочитати бажання вгамувати її моєю кров’ю. Я став «струнко» і чекав бурі. Втім, полковник стримувався. Можливо, тому, що нервово курив, стрімко випускаючи дим через ніс.