Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Білявські прибули сюди зі своєю шістнадцятилітньою донькою. Та запала на нашого капітана, а тиждень тому загинула за загадкових обставин… Звісно, підозри найперше впали на нього, тому капітан і перебуває під арештом до з’ясування обставин.

– Нашого офіцера підозрюють у вбивстві? – запитав я.

– У вбивстві чи причетності до вбивства, – відмахнувся полковник, – однаково кепсько, погодьтесь…

Я погодився.

– Хоча сумніваюсь, що це він зіштовхнув її зі скелі, – додав Румель, – капітан Кравецький ловелас і пройдисвіт, але не вбивця. Найгірше, що цей бовдур мовчить і відмовляється будь-що розповідати слідчим.

– Ваше благородіє, я готовий поговорити з цим офіцером! Можливо, мені вдасться дізнатись подробиці, – вирвалось у мене.

– Займіться своїм оркестром, – різко відрубав полковник, – я хочу, щоб за місяць від них чулося щось пристойне, а не тільки матюччя.

– Слухаюсь!

– Вільно! Ідіть, майоре…

«5 червня 1898 року, Харків.

Лізо! Люба моя подруго, шкода, що зараз ти так далеко!.. Сьогодні моє серце переповнене радістю: за кілька тижнів я нарешті побачу море. Вперше в житті, Лізочко!..

Ми вирушаємо, щойно батько владнає свої справи, а мама підбере собі гардероб. Ти ж пам’ятаєш, Лізо, скільки їй усього потрібно?…

Мені наказано вивчити наперед десять сторінок французької і стільки ж математики, але мене це не засмучує. Я на все згодна, аби лише збулася моя мрія! Адже я з самого дитинства мрію про море!.. Завжди намагалась уявити, яке воно, як шумить, як хвилями накочується на берег, як лагідно торкається ніг. Лишилося зовсім трохи, Лізочко!..

А ще я мрію побачити корабель. Справжній великий корабель з велетенськими білими вітрилами, як у тому романі, що ми читали разом… Лізо, як мені тебе бракує! Іноді мені здається, що ця радість моя неповна. А неповна через те, що я не можу поділитися нею з тобою.

Пишу це все в щоденнику, бо не можу надіслати тобі листа. Батьки чомусь забороняють мені це робити. Мовляв, звідси не доходять листи до Франції… Але коли ми знову з тобою побачимось, я дам тобі все прочитати. Все-все, що тобі написала і ще напишу.

Мені хотілося б додати сюди деякі інші мої переживання і мрії, проте ще не час для них.

Ненадовго прощаюся, моя люба подруго!

Мушу вчити французьку.

Цілую.

Я залишив речі у своєму новому помешканні і вийшов прогулятися. Алушта виявилася маленьким чепурним містечком з вузькими вуличками, що тягнулися до моря. Одна з таких вивела мене на гору, до напівзруйнованої башти і поодиноких вцілілих стін давньої генуезької фортеці. Звідси виднілося море, і в полудень воно було яскравим до сліпоти. Позаду стояли розпечені кримські гори, врізаючись темними силуетами в густе розпечене повітря.

Стежкою з боку моря підіймався літній татарин, а позаду нього йшла молода дівчина. Чоловікові на вигляд було вже за п’ятдесят, а дівчині – не більше двадцяти. Обоє були одягнені в гарні татарські строї: чоловік мав шаровари, сорочку, а поверх неї оксамитовий ілик, підперезаний широким паском. На голові була червона феска. Дівчина мала багряну сукню, прикрашену алтином, а на голові чембер, з-під якого вибивалися дві коси.

Опинившись поруч, вони насторожено глянули на мене і навіть зупинилися. Зустрівшись з ними поглядом, я трохи розгубився, а потім спробував посміхнутись. Чоловік і дівчина несподівано відповіли мені тим самим. Спершу молода татарка блиснула білозубою посмішкою, а потім посміхнувся її супутник.

– Салям алейкум, – хриплувато проказав той і рушив повз мене далі швидше, ніж я встиг відповісти.

Дивлячись їм услід, я подумав про те, що ці люди мають досить причин остерігатись мого мундиру. Завжди пишався своєю службою, але тепер мені захотілося зняти із себе мундир і вдягнути звичайний цивільний одяг.

Трохи так постоявши, я спустився до моря, з приємністю відчуваючи на собі подих свіжого солонуватого бризу, який долинав звідти. Cтрашенно хотілося залізти в воду, проте довелося стриматись. При мені була шабля, і хоч берег був безлюдним, я побоювався лишати її на березі.

Пройшовши вздовж набережної, я повернув у розлогий тінистий гай. Щойно заховавшись від палючого полуденного сонця, сповільнив крок і небавом рушив мощеною доріжкою. Вона вивела мене до зграбного двоповерхового будиночка, поруч з яким височів грубезний столітній платан. Я вмостився під деревом, аби трохи перепочити, і несподівано для себе задрімав. Спав недовго, але встиг побачити сон. Мені наснилось, як на березі моря зібралось кілька сотень татар у святковому вбранні. Люди радісні, піднесені та азартні. Несподівано юрба зробила велике коло, і під запальні вигуки у центр вийшло двоє борців. Два мускулисті велетні, оперезані широкими кушаками. Вони привітались і міцно вхопили один одного за пояси, як велить традиція і правила їхнього бойового мистецтва. Я захоплено спостерігав за боротьбою, аж доки один з борців не переміг. Піднявши опонента над собою, він упав разом з ним на пісок, вклавши того на лопатки. Мені здалося, що від їхнього падіння довкола мене здійнялася курява, і я вже не чув, як молодь захоплено плескала переможцю. Пісок засіявся в очі і горло, не даючи дихати.