Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Раптом почулися віддалені голоси. Я пригадав, як нещодавно на цьому місці зустрів статечного татарина і молоду татарську дівчину. Серце знову забилося сильніше, хоч мені щойно вдалося його заспокоїти. Я подумав, що було б приємно побачити їх зараз знову, адже такого ранку випадкові люди не зустрічаються. На мій подив, це знову були вони!..

Чоловіка і дівчину, схоже, також вразила наша зустріч. Вони зупинилися за кілька кроків і цього разу посміхнулися мені першими.

– Салям алейкум, – тихо привітався я.

– Алейкум салям, – відповіли по черзі чоловік і дівчина.

Потім татарин щось промовив дівчині, та кивнула і підійшла до мене.

– Батько запрошує вас до свого дому, – ламаною, ледь зрозумілою російською промовила вона.

– З радістю, – відповів я.

Чоловік мав ім’я Габбас, а його донька – Алія. Їм належали два рибацьких човни, і того ранку вони проводжали їх в море.

Мати Алії померла рік тому, тож у їхньому невеликому саманному домі вона була за господиню. Дім був невеликий, однак чепурний і чистий всередині. Я побачив камін, низьку широку канапу, стіл і безліч килимів та килимків на стінах і підлозі. Мене запросили до сніданку… Дівчина поставила на стіл сарму, кобете і кисле молоко.

Господарі намагалися завести розмову, але здебільшого доводилося спілкуватися жестами. Я не розумів татарської, а вони моєї мови, хоч Алія як могла перекладала. Утім це не завадило нам почуватися добре і зовсім втратити відчуття часу. Я схаменувся, вже коли сонце було досить високо і мені давно був час бігти на службу. Попрощавшись і подякувавши за гостину, я рвучко кинувся назад до свого помешкання.

«17 червня 1898 року. Алушта.

Я два дні не писала тобі, Лізо. Але все тому, що заслабла… Лікар каже, що в перший день я провела забагато часу на сонці. Мабуть, так, бо в мене страшенно обгоріли плечі і досі болить голова. Не допомагають жодні настоянки і жодні ліки. Другий день мені забороняють виходити на вулицю, хіба що пізно ввечері. Але тоді вже я почуваюся втомленою і не маю сил на прогулянку…

Я рада була б вийти вдень. По-перше, дуже сумую за морем. Мені здається, якби я занурилася зараз у воду, то моя недуга враз би минула. А по-друге… Дуже мені хочеться побачити знову одну людину. Офіцера в чині капітана… Позавчора я вийшла з дому, щоб посидіти трішки під платаном, і мені стало зле. Здається, навіть зомліла. Він якраз проходив неподалік, підхопив мене на руки і заніс у будинок. Нічого поганого немає в цьому бажанні, правда ж, Лізо? Мені просто хочеться йому подякувати за його вчинок, і все… Хоча він дуже гарний мужчина, і в нього сильні руки. Я сподіваюся, він ще зайде до нас. Хоча б для того, щоб запитати, чи мені краще. Буду сподіватись…

Мама нервує, коли я починаю розмову про тебе, і забороняє мені писати тобі листи. Лізочко, я не знаю, чому вона це робить, але прошу тебе: не гнівайся на неї. Впевнена, це тому, що вона тебе просто не знає…

Вибач, мушу лягти. Я ще зовсім слабка.

Цілую тебе!

Час минав, а з оркестром у мене відверто не клеїлось. Я ледь стримував свою злість, проте розумів, що безглуздо злитись на людей за те, що природа не наділила їх музичним слухом. Це було все одно, що ображатися на циркову мавпу, яка не малює пастеллю.

Єдиною розрадою для мене були Габбас та його донька, які часто запрошували мене в гості. Я намагався допомагати чим-небудь їм по господарству, а принагідно вчив татарську. Алія охоче зайнялася моїм навчанням, дзвінко сміючись під час уроків, коли я щосили намагався вимовити нові слова. Так минув ще тиждень, коли я нарешті згадав про арештанта.

Кравецького я застав понурим і, здавалося, навіть трохи ображеним.

– Ви забули про мене, – мовив капітан, видавлюючи із себе посмішку.

– Пробачте, – я винувато розвів руками, – оркестр…

– Пусте, не хочу вам нав’язуватись… Просто скнію з нудьги.

– Я вас розумію, капітане.

– То як ваші музиканти? – запитав Кравецький.

– Ет, морські баклани справилися б краще.

Капітан криво посміхнувся.

– Пофехтуємо? – запитав він.

– Як вам завгодно.

Після декількох поєдинків, коли ми переводили подих, Кравецький несподівано промовив:

– Я хотів би сам почати сьогодні розмову про Ніну, якщо ви готові слухати…

Він подивився на мене, і я вперше помітив у його очах глибокий затаєний біль.

– Звісно.

Запаливши цигарку, Кравецький налив у дві склянки вина.