Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Треба якось відволіктися… Розповім тобі, де ми зупинились. Це прегарний двоповерховий будинок у тінистому гаю. Неподалік росте столітній платан, я подумала, що він цар усіх тутешніх дерев. Його могутні гілки ледь не дістають моїх вікон, а поміж ними видніються клаптики моря вдалині. Ще тут є тераса, де я могла б малювати, але батько часто там курить сигари, тож мені доводиться спускатися донизу. Під той платан.

Я трохи втомлена. І, здається, трохи недужа… Може, надто довго була сьогодні на сонці.

Бувай, моя люба. Піду попрошу холодної води.

Кілька наступних днів роботи з оркестром змусили мене гірко пошкодувати про те, що я взагалі колись зв’язався з музикою. Назвавши себе музикантами, ті глухі тетері нахабно збрехали спочатку своєму командирові, той збрехав полковнику, а полковник мені. Як наслідок, щовечора після репетиції я мав бажання застрелитись, аби тільки не чути їх наступного дня.

Таким чином, фехтувальні вправи з капітаном Кравецьким стали розрадою не тільки для нього, але й для мене. Чесно кажучи, я виявився недостатньо сильним суперником і під час першого поєдинку на еспадронах навіть помітив розчарування на його обличчі, проте робив, що міг.

– Щоразу те саме питання у ваших очах, – одного вечора сказав капітан, – хочете дізнатися про Ніну.

– Ви обіцяли мені розповісти, – нагадав я.

Капітан відклав убік зброю і зняв із себе товсту фехтувальну куртку. Він здався мені роздратованим, тому я більше не наполягав. Невдовзі Кравецький продовжив розмову сам:

– Я був там, коли вона зірвалася вниз, – видихнув він, – усі, хто прибіг за кілька хвилин після цього, вирішили, що це я її зіштовхнув. Але я сам спізнився на якусь мить…

– Чому ви не скажете про це слідчим? – обережно запитав я.

– Бо вони мені й так не повірять, – відповів капітан, – краще взагалі мовчати.

– Ви цим підпишете собі вирок.

– Мені плювати…

Ще кілька хвилин я мовчки дивився на цього чоловіка, аж доки він сам попросив мене піти. Залишалося тільки впівголоса проказати якесь вибачення і справді вийти.

Настрій був нікудишній, і останні промені червоного сонця, що ховалося за гори, породжували всередині якусь тужливу гнітючість. Я побрів уздовж моря до свого помешкання, і там, навіть не запалюючи світла, ліг спати. Втома розлилась по тілу, однак вона не стала для мене снодійним. Годину-другу марно намагаючись заснути, я врешті нервово схопився з ліжка і підійшов до вікна. Воно було прочинене, і легенький вітерець приносив сюди запах моря. Я згадав про пляшку вина у своїй шафі, яке беріг невідомо для чого. «Хоча, ні, відомо, – подумалось мені, – саме для такого моменту я його й залишив…»

Відкоркувавши пляшку, я по вінця наповнив собі склянку і закурив. Потроху ставало краще, і моя знервованість та гнітючість зникали. Смакуючи так вино, тютюн та запах моря, я й не помітив, як добряче захмелів, але нарешті закортіло спати.

Сон був раптовий і пекучий, наче моя голова опинилася в гарячому попелі. Снилося, що я знову бреду по морському піску. Йти мені важко, але я все одно рухаюсь уперед. Несподівано бачу перед собою татарську жінку з немовлям на руках. Я зупиняюсь і стаю поодаль, щоб своїм рухом чи диханням не розбудити дитину. Жінка мені всміхається, а потім схиляє голову і цілує немовля. Я стою, очікуючи на щось, чого до кінця сам не розумію. Раптом жінка починає співати, і мені хочеться затамувати подих від задоволення. Це колискова, чи, як її називають татари, «айнені», простий і древній наспів цього народу. Я щосили напружую слух, але голос її стає все тихішим і тихішим. Натомість, знову піднімається курява, і пісок забивається в очі, горло та вуха. Наостанок невідомо звідки взялися мої горе-музиканти, і я бачу крізь пісок, як вони чудернацько дефілюють на березі.

– Що за чортівня! Відставити! – щосили кричу, але чую від себе тільки хрипіння і відчуваю, що от-от задихнуся.

Я схопився з ліжка і знову підійшов до вікна. На підвіконні лишилося недопите вино і мій портсигар. Надворі ще було темно, але відчувалося наближення світанку… Жадібно закуривши, я одягнув сорочку і вийшов з дому.

Сутінки потроху рідішали, але повітря досі лишалось приємно прохолодним. Я подався до моря. Воно все ще було темно-смарагдовим, але щойно на горизонті з’явився краєчок сонячного диска, як море змінило свою барву на синьо-бірюзову і досі неспокійні хвилі раптом заспокоїлись. Я не зупинявся, хоч краєвид магнетично притягував мій погляд. Коли сонце вже цілковито було над горизонтом і його довгі жовто-червоні стріли тягнулися до самого берега, я опинився біля фортечної башти. Після підйому на пагорб моє дихання ніяк не могло заспокоїтись, і я вдихав усю навколишню красу ще сильніше: світанкове море, пробуджені посеред туману гірські вершини і довколишній спокій, що передався мені нарешті після тривожної ночі.