Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Ви збіса незручно вмостились, добродію, – долинув до мене чийсь голос.

Я розплющив очі й одразу ж відчув, що моя голова відхилилась убік, впершись у плече щелепою. І сам я лежав скарлючений під платаном, мов Прометей, якого щойно покинув орел-печінкоїд. Від такого положення затерпла шия і занімів поперек. До того ж, в горлі пересохло і страшенно хотілося пити.

Я звівся на рівні ноги і поглянув у той бік, звідки чувся голос. На терасі будинку стояв молодий офіцер і палив цигарку.

– Добридень, – привітався він.

Я мляво відповів на привітання і заходився поправляти мундир.

– Чи не хочете свіжої води? – знову озвався до мене офіцер. – Спека диявольська.

Було б дурістю відмовитись.

– Якщо ваша ласка, – відповів я, облизавши пересохлі губи.

– Підіймайтеся сюди, – запросив чоловік.

Він загасив цигарку і рушив з тераси кудись у глибину кімнати. Я зайшов у будинок, опинившись спочатку в передпокої, а відтак у вітальні. Офіцер спускався до мене сходами з другого поверху. Чоловік посміхнувся і, віддавши честь, простягнув мені руку для привітання.

– Капітан Данило Кравецький, – представився він.

Я остовпів.

– Ви той самий Кравецький? – перепитав я.

– А-а, ви вже чули, – трохи розчаровано відповів офіцер і відвів погляд убік.

Він налив у склянку води і подав мені. Я з приємністю випив.

– Думав, що вас тримають під вартою, капітане, – озвався до нього.

– Так і є, – сказав той.

Я мимоволі роззирнувся довкола.

– Тут немає вартових, – пояснив Кравецький, – я дав слово, що нікуди звідси не піду. Полковник мене знає. Йому досить моєї обіцянки.

Від хорошого настрою капітана не залишилось і сліду. Я трохи почувався винним, тому спробував змінити тему, і ми поговорили про те про се. Як довго їхати сюди з Києва і Петербурга, чи є в мене шанси створити військовий оркестр і розучити з музикантами марш та дефіле. Як довго ще протримається пекельна спека і чи не поллються слідом за нею дощі? Урешті, я не витримав і знову зачепив тему загибелі юної Білявської.

– Скажіть, ви бува не фехтуєте? – перебив мене цей чоловік.

Я знизав плечима.

– Трохи на цьому знаюся, – відповів.

– Чудово! – зрадів той. – Я великий поціновувач цієї справи. У мене тут є все: шаблі, рапіри, еспадрони… А також дві маски і куртки. Може б, ви погодились час від часу сюди навідуватись і давати мені прочухана?… Бо я дурію з нудьги!

– Охоче, – відповів я.

– Ми тоді мали б час поговорити про це, – додав він, – якщо ця тема так вас цікавить.

Я не заперечував. Мені справді хотілося чимшвидше дізнатися про всі подробиці. До того ж, мене тішило те, що ця людина так швидко і несподівано мені відкрилася. Видно, якщо голод приборкує навіть лева, то нудьга – навіть найбільшого відчайдуха.

Попрощавшись з капітаном і домовившись зустрітися завтра, я вирушив до своєї квартири, а за кілька годин, щойно трохи вгамувалася спека, подався до своїх музикантів. Ті зустріли мене понуро, навіть непривітно і неохоче взялися до інструментів. Їхня мідь, дарма, що лежала в затінку, була гарячою, а отже, вкрай неприємною на дотик. Проте найгірше почалося згодом, коли з’ясувалося, що більшість з них навіть не чули про існування нотної грамоти. Я попросив кожного добути звук зі свого інструмента, а потім, украй пригнічений, повернувся до свого помешкання. Завдання створити із цих телепнів оркестр здалося тепер мені покаранням за якийсь страшний гріх, що я забув і не спокутував. А може, спокутую наперед…

«15 червня 1898 року, Алушта.

Боже мій, Лізо! Я вперше побачила море! І знаєш, воно ще прекрасніше, ніж я собі уявляла! Рано-вранці шуміло, мовби розсерджений звір, а після полудня горнулось, як кошеня, до моїх ніг. Щойно я гуляла босоніж по березі, і мої ноги досі пам’ятають, як важко і приємно було йти по піску. Тут я можу одягнути легеньку сукню і не мучити волосся тугим вузлом. Принаймні тоді, коли не бачить мама. А їй аби лише закутати мене в якесь дурнувате модне мереживо і змусити тримати над собою парасольку. А це така насолода, коли у волосся вривається вітер і тріпоче ним… Я ж можу бути, як завжди, щирою з тобою? Правда, Лізо?… Ну, звісно! Вибач мені за це дурне питання.

Тоді дозволь зізнатися тобі в дечому… Йдучи отак босоніж по піску, я раптом пережила щось неймовірне. Пісок лоскотав ступні, а здавалось, що лоскоче й коліна, живіт і навіть шию. Тобі смішно?… Я сама розсміялась би, коли б хтось мені таке розповів, а між тим, це було надзвичайно приємно. Хоча якось соромно, мовби пісок – насправді не пісок, а чоловік… Боже мій! Я спалю свій щоденник, щойно ти його прочитаєш.