Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Кислович добрих півгодини витратив, ретельно обстежуючи перший поверх. Не знайшовши, втім, нічого, що могло б указати на присутність там товстунів, Герман почав поволі, мовби втомлений тяжкою працею, підніматися на другий поверх. Зайшовши в першу кімнату, він несподівано відчув запаморочливий аромат квітів. Озирнувшись, помітив, що залишився в цій кімнаті сам – поліцейський і служниця кудись зникли. «Що ж, – подумалось йому, – продовжу без їхньої участі…» Припавши до стіни, чоловік почав простукувати стіну, шукаючи там потаємні двері або заховану нішу, проте запах відволікав його. Найдивнішим здавалося те, що квітів ніде не було. Ні тут, ні за дверима в коридорі…

За мить уже здалося, що він чує зовсім не квітковий аромат, а радше східні прянощі або ж олію якогось таємничого дерева, що уявилося йому посеред сяйної галявини… Відігнавши від себе це марення, Кислович подався до інших покоїв, де було облаштовано художницьку майстерню. Біля широкого вікна стояв закритий простирадлом мольберт, а поруч на столику лежали пензлі і палітра. «Он як, – посміхнувся Герман, – то Єва, виходить, кохається в малярстві…» Знявши простирадло, він раптом побачив ту саму галявину, яка щойно йому привиділась. Знову почувся запах чи то квітів, чи то східних прянощів, і світ на полотні став цілком реальним. Ба більше! Цей світ опинився навколо, або ж це Герман якимось дивом став його часткою.

«Що коїться? – пронеслося в голові чоловіка. – Невже я п’яний? А може, сплю? А може, курва, здурів?!»

Останній здогад ударив шаленим дзвоном по розпечених мізках і звалив його на долівку. Кольорове небо над головою завертілося, як дзиґа, а коли зупинилось, Кислович спробував звестись. Та ледве спершись на лікті, він застиг, роззявивши рота від побаченого. Неподалік стояла напівоголена Єва, тримаючи в руках батіг, а довкола неї, по колу, ніби вчені свині, рачкували п’ятеро тлустих чоловіків. Ті також були роздягнені, і масивні складки жиру потворно тіпались у такт кожному рухові.

Герман пригадав, як сильно недолюблює товстих людей, і бридкий клубок підступив йому до горла.

– Ось вони, – промовив він, – ось вони з нею… Але… але де тепер я?

Зненацька Єва зупинила товстунів і зняла з себе решту одягу. Вони поповзли до неї, пожадливо тягнучись до її тіла, але жінка дозволяла небагато: торкнутись коліна, лизнути живіт, вдихнути запах шкіри… Водночас вона нещадно шмагала їхні руки і плечі, але ті, виючи від болю, все одно поривались уперед.

Нарешті Єва помітила Германа. Одним змахом батога жінка наказала товстунам відступити і неквапно, колихаючи розкішними персами, наблизилася до нього.

– Знайшов? – сміючись, запитала вона.

Кислович дивився на неї з того самого положення, як і ті, кого вона щойно шмагала, і, несподівано для себе, благально глянув на її руку, в якій був затиснений батіг.

– Е, ні! – знову розсміялася Єва. – Для тебе я приготувала дещо інше… Від цього ті свині схуднуть ще на 10 фунтів.

Вона раптом непристойно вигнулась перед ним.

– Візьми мене, а вони нехай дивляться…

Герман ухопив її і зручно підтягнув до себе. Тепер було байдуже, що це за примарний світ довкола.

Єва була справжньою.

Ранішнє світло м’яко лягло на обличчя. Герман побачив спершу червону пелену заплющених повік, а потім – розмиті обриси кімнати. Потроху інтер’єр ставав чіткішим. Сам він лежав у свіжій постелі, дбайливо вкритий теплою ковдрою. Поряд, на столику, парувала чашка гарячого чаю. Хтось тут був за хвилину до його пробудження.

«Невже все це мені наснилося? – подумав Герман. – Товстуни, яких шмагали батогом і… близькість з Євою?»

Відкинувши з себе ковдру, чоловік встав з ліжка. У кімнаті було доволі холодно, і він найперше потягнувся до чаю.

– Доброго ранку, – почув Герман після того, як зробив ковток.

До кімнати зайшла Єва. Тепла накидка була на ній поверх сорочки, а волосся легко спадало на плечі, незібране у звичну зачіску. Так вона виглядала ще привабливішою, ніж у його сні.

– Як ви почуваєтесь, Германе? – знову мовила жінка.

– Я бачив дивні сни, – пробурмотів той, закриваючись ковдрою.

Він був лише в піжамі, тому почувався ніяково.

– Дивні? – перепитала пані Гроцька. – Ви, мовознавець, і не підібрали поетичнішого слова?

Вона підійшла до гардероба, схованого в ніші, дістала звідти східний халат і піднесла йому. Одягшись, Кислович став схожим на мамлюка.

– Хіба ви знаєте, що мені снилось? – запитав сторопілий Герман.