– Коли повсідалися, ми рушили, – знову заговорив перший, – їхали добре. Потім почалося. Хуртовина. Аж чую, мій каже: «Най то шляк трафить». Я здивувався, бо досі той говорив німецькою. «Перечекаю трохи заметіль», – думаю. Зупинив. Інші теж. Аж тут усі пани схопились і почали вилазити з саней.
– А я як пригледівся, – додав другий, – то бачу, що ніякі то не пани. А так собі, хлопи якісь.
– І куди ж вони подалися? – запитав Герман.
– А дідько їх зна. До Лемберга, певно. Бо лишалося з півмилі, – відповів перший.
Кислович на мить замовк, читаючи на обличчях чоловіків перші ознаки невдоволення, а тоді, вже підводячись з-за столу, промовив:
– Не збагну, навіщо кожен замовив собі окремі сани. Невже ніхто не хотів заощадити і взяти одні на двох?
Візники несподівано зареготали, та так голосно, що на них витріщились усі навколо.
– Прошу пана, – здавленим голосом сказав перший, – ви, бігме, недооцінюєте тих добродіїв. Коли один з них сідав у сани, то іншому місця вже не залишалось. Усі п’ятеро були гладкі, як свині…
– А взагалі, це чортівня якась, не інакше, – додав візник вже серйозно і перехрестився.
Опинившись на вулиці, Герман і Станіслав певний час простояли мовчки, займаючись тим, що піднімали коміри, ховаючи за ними розчервонілі обличчя від крижаного вітру. Нарешті поліціянт запитав:
– Чи спадає вам на думку якийсь висновок? Після цих розмов…
– Можливо, – відповів той.
Схоже, Герман поки що не мав наміру ділитися здогадами.
– Ви дізнаєтесь більше, якщо за кілька годин ми знову побачимось, – додав він.
– За кілька годин? – вражено перепитав Станіслав.
Був пізній зимовий вечір, і все, чого йому зараз хотілося, це келих підігрітого пива з медом, який подасть йому дружина для доброго сну.
– Нам треба простежити за тією віллою, – спокійно пояснив Герман, – подумайте, де можна заховатись.
– Хіба що в костельній сторожці, – мляво сказав Станіслав.
– Чудово, – Кислович посміхнувся і подав йому руку, – я чекатиму на сани.
Із цими словами він упевнено рушив у темряву, залишивши спантеличеного поліціянта, який навіть забув перепитати, чи знає той дорогу до свого помешкання.
* * *
Сани прибули о пів на одинадцяту. Станіслав, відпустивши своїх хлопців, був за їздового. Чекати не довелося: неподалік з’явилася висока постать Германа. Чоловік наблизився і без жодного слова сів позаду поліціянта. Той смикнув віжками, і вони рушили.
– Я домовився зі сторожем, – озвався нарешті Станіслав, – там трохи зимно, але якось перебудемо. Знати б, що або кого ми збираємось побачити.
Проте Кислович мовчав.
– Ви, бува, не дрімаєте? – пожартував поліціянт.
Коли й тоді не почув відповіді, здивовано озирнувся. Кислович нерухомо сидів, спостерігаючи за ним поверх піднятого коміра.
– З вами все добре? – стривожено запитав чоловік.
– Аякже, – була відповідь, – тільки затримайтесь на хвильку. Я вилізу. Дякую, що підвезли…
– Що за чортівня? – вилаявся поліцейський, почувши незнайомий писклявий голос, замість баритона Германа.
Утім, псевдо-Герман уже прудко вискочив із саней, а за мить і зовсім пропав з виду.
Здивований і до глибини душі обурений, Станіслав повернув назад. На тому ж місці знову виднілася постать Кисловича, і поліціянт готовий був заприсягнути, що той здригався від сміху. Однак, Герман лише вдоволено посміхався.
– Гарні жарти, – випалив Станіслав, – я б охоче посміявся з вами, але, як на мене, проти ночі вони зовсім недоречні.
– Не ображайтеся, мій друже, – Кислович заговорив несподівано лагідним тоном, – я попросив племінника пані Стефи, який має приблизно такий самий зріст, що і я, допомогти мені. І, слід віддати йому належне, він чудово впорався. Хіба не так?
– Перфектно, – процідив Станіслав.
– Ви нічого не збагнете, якщо й далі будете сердитись, – Герман ледве стримував сміх. Нахмурений поліцейський мав досить кумедний вигляд. – Краще подумайте: якщо таким чином вдалося одурити вас, то що говорити про візників?
– Так-так, – Станіслав нарешті замислився і, за звичкою, дістав з кишені люльку, – отже, того ранку, кожен зі зниклих вийшов на ґанок пересвідчитись, чи на місці його сани. Потім повернувся всередину і… Хочете сказати, що посідали туди вже інші люди?
– Саме так.
– А що сталося з тими п’ятьма?
– От саме це я й хочу перевірити, Станіславе. Їдьмо, я змерз…
– Хто б міг влаштувати увесь цей цирк? – допитувався поліціянт, знову рушаючи з місця.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу