Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Найімовірніше, вони самі, – розтираючи крижані щоки, відповів Герман.

– Вони самі? – Їздовий так смикнув віжки, що поліційна шкапа понеслася вдвічі швидше. – Але навіщо?

– Поки що я знаю не більше, аніж ви. Не женіть так!

Поліціянт притримав шкапу.

– Принаймні, я можу бути певен, що нічого з ними не сталося, – мовив Станіслав.

– Не хочу вас засмучувати, але для певності немає жодних підстав, – безжалісно заперечив Герман.

– Чорт забирай, – поліцейський сердито сплюнув на бік, – зрештою, ще трохи – і все це буде на ніц… За кілька днів прибудуть слідчі з Відня. Отоді мені й гаплик…

Він замовк, не маючи більше бажання дивитися в бік Кисловича, і навіть розмовляти з ним. Між тим його співрозмовника, схоже, пройняло сумління.

– Ну-ну, що за розпач? – посміхнувся Герман. – Я ж не сказав, що все закінчено. Просто радіти ще зарано.

Неподалік костелу вони зупинились, і Станіслав заходився випрягати шкапу. З темряви вигулькнув згорблений дідок і, привітавшись упівголоса з ними, взяв шкапу за вуздечку.

– Сторожку відчинено? – запитав його поліціянт.

– Відчинено, – прошамкав той, – відчинено… Панство може йти туди.

– Це сторож, – пояснив Станіслав, коли вони відійшли на кілька кроків. – З його апартаментів добре видно «Медову Єву».

«Апартаменти» справді знаходилися на узвишші, поряд з костельною дзвіницею, якраз навпроти вілли. Однак при потребі звідси можна було б стежити ледь не за всім містечком.

Запаливши сірники, чоловіки зайшли всередину. Весь інтер’єр сторожки складав засмальцьований стіл, з якого стирчав недопалок свічки, приліплений колись краплинами розпеченого воску, незручна вузька лежанка біля кривої солдатської печі і велике розп’яття навпроти вікна. На замерзлій шибці виднілися сліди старечих пальців, що продирали вид на вулицю, крізь чудернацькі візерунки лютневого морозу. Герману не залишилося нічого іншого, як зробити те саме. Нарешті, вдалося розгледіти світло, яке лилося від «Медової Єви», і саму віллу.

Станіслав найперше заходився ворушити згаслі вуглини в печі.

– Одне питання не дає мені спокою, – мовив між іншим поліцейський, – якщо ті добродії вирішили зникнути, то невже не знали, що їх шукатимуть?

– Звісно, знали, – відповів Герман, – але не сподівалися, що хтось займеться їхньою справою тут. Згадайте, якби не хуртовина, то ті, хто видав себе за них, доїхали б до Львова. А може, й сіли б у потяг. Кому, зрештою, як не фон Ранінгеру, знати, що розслідувати такі зникнення вкрай важко. На це потрібно багато часу.

– Тоді б у поліції вважали, що Кампіан і Якубовський зникли в Лемберзі, а з іншими трапилося щось у потязі. Я мав би спокій, чорт забирай! – Ця думка не давала Станіславу спокою.

За хвилю він ляснув себе по лобі:

– Я забув сказати вам одну річ, Германе: ніякої дератизації у «Медовій Єві» не проводилось. Я перевірив.

– Звичайно. Ніхто не труїть щурів, якщо в будинку залишилися постояльці, – спокійно відповів той.

– Отже, вони досі там, усі п’ятеро! І мають нас із вами за дурнів!

Поліцейський витягнув з кишені револьвер і рушив до виходу.

– Стривайте. Куди ви зібралися?

Герман силоміць зупинив його вже в дверях.

– Хочу покласти цьому край. Заарештую всіх, хто там всередині, – відповів Станіслав.

– Не робіть дурниць. Ми разом з вами обійшли всі кімнати. Не було видно жодних слідів.

– Але ж ви впевнені, що вони там!

– Я не знаю, де саме.

– Пане Кислович, ви з мене знущаєтесь! – закричав поліцейський. – Де можна сховати п’ятьох товстунів?…

Раптом у двері сторожки хтось тихесенько постукав. Тепер уже в руках Германа зблиснув подарований «Гассер».

Кілька секунд проминули в напруженому очікуванні появи нічного гостя. Уява чоловіків устигла змалювати найдивовижніші образи того, кому заманулося провідати їх тут темного зимового вечора в собачий холод. Нарешті двері повільно прочинилися, і на порозі постала закутана в свиту і чудернацьку хустку дівчина. Придивившись до неї уважно, чоловіки впізнали служницю Єви Гроцької. Незважаючи на войовничий вигляд Станіслава і Германа, вона не відступила назад. Здавалось, дівчина примерзла до тих дверей, і тільки дивилася на чоловіків широко розплющеними очима.

– До сторожа прийшла? – запитав поліціянт, ховаючи зброю. – Його немає. Ми тут за нього.

Служниця заперечливо хитнула головою.

– Тоді чого вештаєшся серед ночі? – Станіслав почав не на жарт скаженіти.