– Звичайно, ні, – засміялась Єва, – хіба хтось може споглядати чужі сни? Під ранок, коли я навідалась сюди, ви усміхались уві сні. От я і зробила висновок, що слово «дивні» – не зовсім підходяще.
– Ви праві, – погодився той, – мені снились просто неймовірні речі… Що сталося зі мною вчора?
– Ви почали свій обшук, а потім сон зморив вас у цій кімнаті.
– Такого ніколи зі мною не було раніше.
– Що ж, часом тутешнє повітря дурманить людям голову, – промовила жінка, – а може, служниця зробила заміцний глінтвейн.
Єва попрямувала до дверей.
– За півгодини буде накритий сніданок, – додала вона, – а потім, якщо ваші плани не змінилися, ми їдемо стріляти.
– З приємністю, – відповів Герман.
Щойно Єва вийшла за двері, чоловік рвучко зняв із себе дивакуватий халат і роззирнувся по кімнаті, шукаючи свій одяг. Той виявився в кутку кімнати, ретельно складений на кріслі. Поряд, на столику, лежав його «Гассер». Кислович швидко одягся і пристебнув до пояса зброю. За мить двері кімнати знову прочинились і досередини зайшов усміхнений Станіслав. З рота в нього стирчала запалена люлька – ще одне свідчення того, що поліціянт перебуває в чудовому гуморі.
– Доброго ранку, мій друже! – привітався він. – Як почуваєтесь?
– Дідько! – замість відповіді процідив Герман. – Що сталося з нами вчора?
Поліціянт безтурботно знизав плечима.
– Схоже, перебрали трохи того чудового глінтвейну. Таке буває, знаєте…
Кислович стрімко рушив до дверей.
– Ви куди? – спитав Станіслав.
Герман зупинився і глянув кудись повз нього.
– Треба дещо перевірити, хоча… ні… Ви зробите це краще за мене…
– Що саме? – поліціянт із жалем витягнув з рота люльку.
– Накажіть своїм людям перевірити, хто в цьому містечку поселився одночасно з нашими товстунами. В той самий день, з різницею в годину-дві, – промовив Герман, – зробіть це ще до нашого уроку стрільби.
– Гаразд, – кивнув той.
– Тільки… – Кислович заговорив пошепки. – Ані слова про це Єві.
Поліцейський театральним жестом показав, що замикає вуста на ключ.
– А ви куди? – одразу після цього запитав він.
– Розповім пізніше.
– Але ж Єва чекає нас за сніданком…
– Скажіть, що я був дуже спантеличений і мусив привести себе до ладу. Її це не здивує. Чекатиму вас о другій біля Товариського клубу.
Герман вийшов з кімнати, безшумно зійшов сходами і минувши вітальню, опинився згодом на вулиці. Ні служниця, ні господиня його не помітили.
Рівно о другій, як і було домовлено, всі троє знову зустрілися. Єва і Станіслав під’їхали до Товариського клубу на санях, де їх уже чекав Герман. Кислович виглядав спокійним і впевненим. Таким, яким він уперше з’явився на віллі у пані Стефи. Єва радісно посміхалася йому, а поліціянт далі курив свою люльку.
– Ну, нарешті, – промовила пані Гроцька, коли Кислович подав їй руку і допоміг вийти з саней, – нарешті ми їдемо стріляти. Я не могла дочекатись.
– Я також, – посміхнувся Герман.
– Хвильку зачекайте мене, панове, я мушу зайти до господаря клубу в одній справі, – мовила жінка.
– Супроводити вас? – запитав поліціянт.
– Не турбуйтесь, Станіславе, – відповіла вона, – почекайте мене тут.
Чоловіки вклонились і мовчки чекали, поки Єва зайде всередину.
– Дізналися щось? – запитав тоді Герман.
– Аякже, ви були праві, пане Кислович. Справді одночасно з фон Ранінгером, Гайсманом та рештою в іншому місці поселилося п’ятеро добродіїв. Причому, з такою самою різницею в часі… 15-го, 17-го, 18-го і двоє – 20 січня. Імена постояльців…
– І виїхали вони також одночасно, – перебив той.
– Саме так! 10 лютого.
– Як називається місце, де проживали всі ці alter ego?
– Вілла «Діана», це зо три милі звідси, на окраїні. Колись це був мисливський будинок місцевого старости. Теперішній власник ніколи там не буває. Керує віллою розпорядник, але й той нечасто там з’являється. Тільки коли потрібно когось поселити або забрати гроші.
– Чудово, Станіславе, – похвалив Герман, – ви, бува, не запитали в пані Гроцької, де саме вона хоче провести наш урок?
– Ні.
– Тоді я готовий битися об заклад, що це буде біля вілли «Діана».
– Он як! Отже, вам щось відомо?
– Навіть більше, Станіславе, я майже розкрив цю справу.
– Отже, після того як ми розійшлися у «Медовій Єві», ви також не гаяли часу? – радісно запитав поліціянт.
– Нічого я не зробив. Просто встиг отримати телеграму від друзів з віденської поліції.
– Якого змісту? – поліцейський натягнувся, як струна, і з нетерпінням чекав відповіді.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу