Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Хто це в біса такий? – запитав Станіслав.

– Пані та панове, – сказав Герман, підводячись з долівки, – дозвольте представити вам полковника Тадеуша Гроцького. Натхненника однієї з найбільших афер Австро-Угорщини. До речі, пані Гроцьку називати вдовою, як бачимо, було дещо зарано…

– А тепер про все по порядку, Германе, – Станіслав зручно вмостився у кріслі біля каміна, звідкіля добре було видно, як над непритомним полковником клопочеться лікар, як Єва п’є заспокійливий чай і Кислович в одній сорочці з перебинтованим плечем палить уже третю цигарку. – Як ви, в дідька, здогадались, що Єва – не вдова і полковник Гроцький живий?

Герман усміхнувся і вкотре, із задоволенням, вдихнув гіркуватий дим.

– Пригадуєте, Станіславе, ми з вами милувалися арсеналом пані Гроцької? – він виразно глянув на Єву. – Зброя була в бездоганному стані.

– Аякже, – відповів поліціянт, – це вас наштовхнуло на думку?

– Зовсім ні, мій друже, жінка може доглядати за зброєю і робити це добре. Але вона не знатиме солдатських забобонів…

Єва з цікавістю звела на нього очі.

– Атож, моя пані, – сказав Герман, – у наших офіцерів часто залишається ще кадетська звичка: першу прострілену гільзу завжди носити з собою. І начищати її разом зі зброєю. Кажуть, приносить щастя… Отаку гільзу я знайшов у кобурі «Гассера», який ви мені подарували. Можна було повірити, що ви доглядали за револьвером, але гільза блищала завдяки комусь іншому. Отже, ви не були єдиною власницею свого арсеналу. Це я зрозумів майже одразу. Потім я дав телеграму до Відня. На щастя, в мене багато друзів військових, які підтвердили мій здогад. Тадеуш Гроцький – живий-живісінький. Два роки тому пішов у відставку, вирішивши займатися мистецтвом. Він викупив одну з краківських галерей, однак справа не пішла. За два роки полковник вліз у страшенні борги, і нічого іншого, як зникнути, йому не залишалось. На щастя, його дружина тямила в мистецтві більше, аніж він. Продавши декілька своїх картин, пані Гроцька переїхала в Трускавець і придбала тут стару віллу, яку перебудувала в теперішню «Медову Єву».

– Гм, і що далі?

– А далі треба було рятувати чоловіка… У Єви виникла чудова ідея заробітку: вона пропонувала заможним тлустим чоловікам за кілька місяців повернути їм гарне зграбне тіло. Умовою була сплата грошового внеску і повне інкогніто. Саме для цього п’ятьом товстунам, які пристали на її пропозицію, була потрібна історія зі зникненням.

– Стривайте, стривайте, – поліціянт звівся з крісла, – отже, зникнення п’ятьох вельмож – байка?

– Я вже казав, що вони самі його організували. І навіть продемонстрував, у який спосіб, – нагадав Герман. – До того ж, фон Ранінгер, начальник празької поліції, подбав про те, щоб столичні слідчі не здіймали галасу.

– Гаразд, – Станіслав стиснув голову, мовби боячись, що думки не втримаються купи і розлетяться, – а хто були ті люди, що сіли замість тієї п’ятірки в сани?

– Їхні слуги, mon amie. [12]Вони поселилися тут, на цій віллі, в той час, як господарі проживали в «Медовій Єві». А потім перші помінялися місцями з другими. Ось чому ми їх там не знайшли…

– Геніально, чорт забирай! – не втримався поліціянт.

– А тепер найголовніше, – тут Кислович пильно глянув на Єву. – Я все не міг збагнути, яка сила здолала мене вчора ввечері. Аж поки не згадав, що ваша служниця доливала у вогонь каміна і ламп якусь олію з дивним квітковим запахом. Це олія шалфею, пані Єво, чи не так? Вона в дивний спосіб впливає на людський мозок: уводить у запаморочення і провокує відчуття насолоди. В такому стані людина здатна на все. Наприклад, переказати комусь іншому всі свої статки. Словом, ті панове, може, й не отримали тіло, яке мали в юності, зате Австро-Угорщина втратила п’ятьох багатіїв. Всіма їхніми статками володіє тепер полковник Гроцький. Ось де головна мета цього задуму. Чи не так, люба Єво?

Пані Гроцька вже давно себе опанувала і слухала зі спокійною і чарівною посмішкою на вустах. З таким же спокоєм вона спостерігала, як лікар вколює знеболююче її чоловіку.

– Все так, мій любий Германе. Мені здавалось, що з повітовою поліцією не буде клопоту, аж тут з’явилися ви, – Єва підвелася і зробила крок у бік сходів. – Я не прагну виправдання, але ви повинні знати, що це він змусив мене. Ось тому я навіть не намагалася сьогодні, хоч він мені наказав, переконати вас приєднатися до цієї справи.

Жінка кивнула в бік непритомного полковника.