Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Нарешті я зумів удосталь надихатись весною. Простуючи вологою гірською стежкою, я, заплющивши очі, підставляв обличчя теплому вітерцеві, а той ніс мені назустріч солодкі пелюстки цвіту і заблукалі краплі недавнього дощу.

Юнаки перешіптувались і час від часу озирались на мене. Очевидно, їм невтямки було, навіщо мені ця прогулянка. Я не звертав на це уваги і нічого їм не пояснював. Тільки намагався не втратити з виду дві затерті тайстри, що прудко миготіли попереду.

Після двох годин доброго ходу я нарешті надихався гірським повітрям і навіть почав відчувати втому. Втім, про свій задум все одно не пошкодував. Ще за годину ми опинилися на роздоріжжі: одна стежка вела прямо, друга – звертала вбік і круто підіймалася вгору. Тією другою було начебто швидше, майже навпростець. Я обрав її.

Підйом усе ніяк не закінчувався, і за чверть години я вже ледве дихав. Мої провідники пропали з виду, втім була надія, що вони чекають вище. Зненацька потемніло в очах, що змусило мене зупинитись і перепочити. Трохи перевівши подих, я знову дістав цигарку, помітивши, що потемнів насправді світ довкола. Сонце зникло, а небо затягло сірими грозовими хмарами. Все це виглядало загрозливо, проте була надія, що у разі негоди хлопці, яких я найняв, покажуть який-небудь тутешній сховок. Так і не закуривши, я щодуху подався вперед, гукаючи до них, проте ті як у воду канули.

Врешті стало зрозуміло, що вони мене покинули. До всього, зовсім неподалік у сухе дерево вдарила блискавка і пролунав такий потужний грім, якого я ще ніколи не чув. Так не ревли навіть гармати, коли я служив в артилерії цісарської армії. За мить у молодому листі зашурхотіли перші свинцеві краплі, що переросли у суцільну сіру стіну.

Я ледве бачив за два кроки перед собою, втім вирішив не зупинятись і йти, доки не знайду прихисток. Час від часу спалахувала блискавка, і зовсім над головою тріскотіло скажене небо. Мені заледве вірилось, що весняний рай так несподівано перетворився на пекло.

Десь за годину сліпих поневірянь (я вже не підіймався, а пішов траверзом) мені трапилась покинута мисливська хатина. Дивом трималися її прогнилі стіни і стріха, очевидно, мисливці не заглядали сюди вже давно, проте всередині знайшовся сухий куток і навіть оберемок старого сіна. Зайве говорити, що ця халупа була мені дорожчою за будь-який палац світу.

Сірники відсиріли, поховавши будь-яку надію на тепло. Я зняв одяг, викрутив з нього воду і неохоче знову надягнув. Лігши на сіно, я майже одразу заснув, прокидаючись тільки часом від цокотіння власних зубів.

Прокинувся вранці наступного дня від того, що холод став просто нестерпним. Крізь щілини й діри мого сховку прозирало вранішнє світло. Я підвівся і, трясучись, як у пропасниці, вийшов назовні. Сонце заледве сходило, і щоб зігрітися, треба було почекати годину-другу. Страшенно хотілося їсти, і я згадав про бринзу в наплічнику. Вона була сирою, як усе довкола, але приємно солоною і поживною. Не в змозі стримати свої дрижаки, я кумедно розмазував її по обличчю, не потрапляючи одразу до рота. Пригадалися мої горе-провідники. При цьому мене охопила така лють, що якби побачив їх тієї миті, то навряд чи залишив би живими.

І все ж, я мусив визнати, що у всьому винен сам. Якби не мій раптовий порив, нічого б не сталося. Коли сонце піднялося достатньо високо, щоб відчути його тепло, настрій у мене навіть покращився. Я уявив, як розповідатиму друзям у Будапешті про свою пригоду, а ті попиватимуть вермут і таки визнають, що не кожному вдалося б пережити таку ніч у горах. Я розповім про це з гумором, так, наче такі речі для мене звична справа, а не халепа.

Коли одяг вдалося трохи просушити, я сховав решту бринзи у наплічник і подався вузьким райштоком у глибину лісу. Хотілося якнайшвидше знайти яку-небудь широку дорогу або стежку, що виведе мене до найближчого села.

Цього разу мені щастило більше. Я спустився в долину і вийшов на берег широкої річки, очевидно Латориці. Звідси завиднілися шпилі розкішного замку, що був за якусь милю від мене. Почувши від селян, кому він належить, я неабияк втішився. Виявилось, що ця прегарна споруда – власність графа Шенборна. Окрім того, сам власник уже місяць як живе тут.

Трохи повагавшись, я вирушив одразу туди, хоч, безумовно, слід було спочатку привести себе до ладу. Втім, важко було уявити в довколишніх горах і лісах більш-менш пристойний заїжджий двір, а тим більше готель. Хоч переходячи річку через підвісний міст, я з подивом побачив на протилежному березі блискуче залізничне полотно. Отже диким це місце не назвеш.