Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Аби якось виправдатись перед самим собою, я закурив. Ласло кудись зник, тож потрібна була причина, аби залишитись біля вікна ще на кілька хвилин. Десь угорі почулося легеньке поскрипування. Спершу подумалось, що це флюгер, який тут міг виконувати хіба що декоративну функцію, бо навряд чи господар переймався напрямками вітру, проте коли моя цигарка згасла, я з подивом відчув знайомий запах наелектризованого повітря. Так, ніби нагорі був якийсь електричний пристрій. Здивований, я визирнув з вікна скільки міг і спробував розгледіти дах. Утім, нічого, окрім гострих обрисів димоходів, я не побачив. Могло, зрештою, здатись, або ж це пахнула гроза, що потроху насувалась.

Вікно навпроти лишилось прочиненим до ранку…

Від отця Стефана я не очікував такої завзятої господарності, яку він виявив наступного дня. Робітник, що був у млині, низько вклонився пароху і, прийнявши благословення, виклав йому детальний звіт про свою роботу: замінив гнилу дошку, почистив жорна, відгорнув намул… Далі настала моя черга. Вони вдвох слухали про те, як енергія води може перетворюватися на електричну енергію, а та у свою чергу живитиме двигун, який і буде обертати жорна. Потужність такого виробництва зросте у кілька разів, а отже, за день вдасться змолоти набагато більше зерна.

Мене вислухали, а потім засипали питаннями, на які я ледве встигав відповідати. Скільки коштує обладнання? Чи вдасться поєднати дві сили, стару і нову? Скількох робітників звільнять? Хто полагодить, якщо генератор поламається?… Відповідаючи, я робив одночасно заміри і вже до обіду так стомився, наче вирубав півлісу.

Нарешті, отець Стефан запропонував повертатись до замку. Він був задоволений. Схоже, ідея йому сподобалась, а головне – здалася прибутковою. Трохи підбадьорений його настроєм, я наважився запитати:

– Скажіть, отче, граф давно хворіє?

Він трохи подумав, мовби пригадуючи, а тоді відповів:

– Не більше двох-трьох тижнів. Вас це непокоїть?

Я засміявся.

– Мене б це непокоїло, якби я був його спадкоємцем.

– Тоді чому питаєте?

– Подумав, що в цих горах, певно, багато звірини, яка зараз неабияк тішиться. Адже граф затятий мисливець…

Парох трохи насупився.

– Бачу, від учора ви не вгомонились, – сказав священик.

Я скорчив винувату мармизу.

– Що ж, – продовжив він, – я розповім вам дещо, але пообіцяйте зберегти це в таємниці. Особливо коли повернетесь до Будапешта. Обіцяєте?

Я врочисто пообіцяв. Можливо, зробив це занадто охоче тому, що парох насупився ще більше.

– Граф Шенборн насправді затятий мисливець, – почав він, – принаймні, був таким донедавна. Дійсно, ота його затятість була схожою на одержимість, бо вбивав цей чоловік аж надто багато живого. Бувало, він місяць не виходив з лісу. Тоді його руки були аж чорними від пороху і крові. Олені, кабани, косулі, зайці – граф нищив їх десятками і не міг насититись. Мабуть, сам Господь не витримав…

Парох замовк, ніби обдумуючи слова для продовження. Я помітив, що на його обличчі промайнула зловісна тінь.

– Одного разу, як розповідав мені сам Шенборн, серед ночі йому з’явилися страшні видива: звірі з перерізаними горлянками і простреленими животами. З деяких було здерто шкуру, і вони тряслися в передсмертній агонії, а інші ледве волокли переламані ноги. З цих почвар лилося якесь потойбічне світло, і вони, обступивши графа, все наближались і наближались. Аж поки, завдавши достатньо жаху, зникли. Шенборн перелякався до смерті, але невдовзі забув про це марево і знову вирушив на полювання. Тієї ж ночі вони повернулися. І поверталися кожного разу, коли граф убивав хоча б зайця. Тепер він уже не полює, але ці видіння його не залишили. До того ж граф свято вірить, що вони справжні.

– Дурниці, – мені чомусь стало смішно, – нехай залишить кого-небудь біля себе на ніч.

– Кілька разів залишався слуга, – відповів парох, – але коли Шенборн його будив, той нічогісінько не бачив.

– Звичайно, – погодився я, – не можна побачити химер у чужій голові. Як на мене, слід звернутися до лікаря.

– Лікар сказав, що граф цілковито здоровий, і порадив споглядати якомога більше протилежних за змістом картин, – відповів отець Стефан. – От Ласло і малює йому щодня оленів, не скривджених мисливцями… Але пам’ятайте про свою обіцянку, Олександре. Нікому ані слова!

Я поспіхом підняв праву руку, оскільки наш екіпаж уже їхав через замковий парк. Тут я вийшов, сказавши пароху, що хочу прогулятися перед обідом.