Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Вечори в маєтку Четвертинських минали завжди однаково. І його господарі понад усе цінували цю одноманітність. Здавалось, якби одного разу князь і княгиня рівно о пів на одинадцяту вмостились деінде, а не у вітальні, кожен у своєму кріслі, світовий порядок було б порушено. А якби одного разу княгиня не взяла б до рук віолончель, це свідчило б про те, що планети зупинились і рушили у зворотний бік. Князь мав звичку переглядати свої будівельні проекти, а тоді запалював сигару і спостерігав, як його дружина настроювала інструмент. Четвертинський знав, що далі будуть Бахівські сюїти, а сам він задрімає десь на Allemande, щоб потім прокинутись і дослухати концерт до кінця.

Княгиня Беата Четвертинська, вродлива жінка років тридцяти п’яти, худорлява, але з глибокими темними очима, вихованиця варшавської консерваторії, притулила до себе віолончель, дещо прикривши її вишукані грані кількома складками спідниці. На мить затримавшись, жінка взяла перший акорд.

– Prelude… – прошепотів князь і з насолодою заплющив очі.

З відчиненого вікна війнуло свіжістю і запахом квітучої вишні. Тут, у Богом забутому куточку Волині, в маленьких Стриганах дощила весна. Сонце з’являлось на годину-другу, аби зелень зблиснула соковитим смарагдом, а потім знову по ній рясними теплими краплями розсипався дощ.

Князь пригадав, як майже двадцять років тому у Варшаві також була дощова весна. Якось він блукав у роздумах по вулиці Коперніка, аж раптом з відчиненого вікна почув звуки віолончелі. Вмираючи з цікавості, він зняв капелюха і просунув голову просто в те вікно, звідки лунала музика. Чоловік побачив маленьку вітальню, в якій під наглядом старшої пані дівчина вчила якусь мелодію.

– Bon jour, – нахабно промовив молодий князь, посміхаючись якомога приязніше.

Старша пані закипіла від обурення і жбурнула в нього віялом. Молодий чоловік, звичайно ж, подався геть, подалі від скандалу, але встиг запам’ятати усмішку тієї дівчини і її темні глибокі очі. Ті, що зараз були навпроти, зосереджено дивилися в ноти й анітрохи не змінились за п’ятнадцять років.

Сам він був старший за свою дружину і часом критично поглядав на своє відображення в дзеркалі, де вже з’явилося невелике черевце і добряче поріділо волосся.

Тоді у своєму варшавському маєтку він говорив, що це від нездорового міського повітря, й одного разу запропонував княгині переїхати кудись ближче до матінки природи. Мовляв, син їхній, молодий офіцер, у пошуках пригод подався аж за океан, у Сполучені Штати, писав батькам рідко і додому, схоже, не збирався. Тож нічого їх тут насправді не тримає. Хтозна, чи здоров’я Четвертинського було справжньою причиною, але Беата погодилась. Хоча, вочевидь, важко було відмовитись від недільних посиденьок у музичному клубі, опери та інших радощів, які могло подарувати тільки місто…

Давній друг князя, волинський фабрикант Роман Сангушко, якраз виставив на продаж чималі угіддя з прегарним палациком неподалік Славути. І звісно ж, готовий був відпустити землю князеві за суттєвою знижкою. Через кілька місяців справу залагодили, і подружжя Четвертинських одразу переїхало у свій новий маєток.

Палац мав три поверхи і виступав уперед двома зграбними флігелями. Вікна були прикрашені карнизами і фронтонами з нехитрою різьбою. Чотири спальні виходили на напівкруглі балкони – невеликі, але місця тут вистачало для крихітного столика і фотеля.

Довкола палац оточували височенні старі дуби. Поміж ними вилися бруковані доріжки, з’єднуючи палац з літнім будинком і декількома затишними альтанками.

Сангушко радив новому господарю позрубувати частину дерев, проте той категорично відмовився. Дуби здавалися йому головною окрасою цього місця. До того ж, звалити хоча б одного такого велетня – коштує забагато мороки. Інша річ – берег повноводої Горині. Тут князь Четвертинський збирався втілити свою давню мрію, вклавши чималий капітал. З Мюнхена одразу п’ятеро інженерів надіслали йому свої проекти будівництва потужного водяного млина і чекали, кому замовник віддасть перевагу. «Якщо все піде добре, – думав Четвертинський, – то витрати окупляться за рік-два. Найближчий млин аж за тридцять верст звідси».

Вибравши найкращий проект, князь став чекати приїзду баварського інженера, а між тим робітники зі Славути та Стриган узялися готувати берег річки до будівництва. Князь час від часу навідувався до них, аби переконатись, що справа просувається, і щоразу був задоволений. Місцевий люд неабияк старався, намагаючись догодити новому роботодавцеві. Зрештою, прибув інженер, і будівництво почалося.