Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Покиньте цю справу, Фредеріку, – вигукнув священик, – тютюн занадто міцний.

Розчервонілий граф жестом його заспокоїв, даючи зрозуміти, що все гаразд. Він сів поряд з дружиною, відкашлявся і також подивився на мене. На мить запанувала тиша, яку порушував тільки молодий художник, наливаючи в склянку вино. Я вирішив, що він подасть його Шенборну, проте Ласло вкотре випив сам.

Навряд чи слушно було б починати зараз ділову розмову. Я демонстративно роззирнувся довкола й улесливо мовив:

– У вас прекрасний палац, пане граф. До того ж, бачу, ви вправний мисливець.

Господар знову став багряним, наче від люті. Я прикусив язика, хоч ніяк не міг второпати, у чому річ. Отець Стефан з докором подивився на мене, а графиня ніжно погладила чоловіка по лисині. І тільки Ласло, що встиг за цей час спорожнити ще одну склянку, пояснив трохи сп’янілим голосом:

– Наш любий граф, пане Ерделі, більше не полює…

– Молодий чоловіче, – урвав його священик, – чи не досить вам на сьогодні вина?

Той покірно підняв руки догори, як солдат, що кинув зброю.

– Все гаразд, панове, – озвався нарешті господар.

Я вже потроху почав думати, що цей чоловік німий або несповна розуму, тому неабияк втішився. Особливо коли він підійшов до мене і простягнув руку.

– Прошу вас вибачити мені за такий негостинний прийом, – сказав він, коли я її потис, – насправді в цьому домі так не прийнято. Тут завжди раді гостю.

У відповідь я розкаявся, що прибув без попередження, і кількома словами переповів свою пригоду. Присутнім вона видалася кумедною, тож атмосфера, нарешті, стала теплішою.

Вже добряче сп’янілий Ласло всівся за піаніно і почав добувати з нього такі самі п’яні акорди, проте нікого це не дратувало. Я більше не торкався теми полювання і, вловивши підходящий момент, перейшов до справи, яка мене сюди привела. Господар вислухав мою промову, попросив розтлумачити йому явище магнітної індукції та трохи розпитав про електричні свічки, а потім байдуже махнув рукою.

– Я не займаюся більше своїм господарством, – пояснив граф, – здоров’я погіршилось. Моїми справами відає отець Стефан, тож, якщо не заперечуєте, він супроводить вас завтра до нашого млина на Латориці. Обговоріть з ним на місці всі технічні питання. Якщо переконаєте його, вважайте, що переконали й мене, і я буду готовий вкласти потрібний капітал. Отче, ви погоджуєтесь?

Парох ствердно кивнув.

Подумки я зазначив, що здоров’я графа погіршилось, очевидно, зовсім недавно, оскільки ще в листах він проявляв жваву готовність особисто брати в усьому участь. Так чи інакше, але справа моя нарешті зрушила з місця, і я відчував полегшення.

До кінця вечора я так і не зміг стримати нескромних поглядів у бік графині Шенборн, аж почав привертати увагу решти. А надто балакучого Ласло, котрому вино вкрай розв’язало язика, давши волю ущипливим жартам. Урешті-решт, я попросив дозволу піти у свої покої, пояснивши, що мав нелегкий день, а тому погано почуваюся. Мені співчутливо це дозволили і побажали гарного відпочинку. Щойно опинившись подалі від усіх, я полегшено зітхнув і знову простягся на ліжку. Втома направду далася взнаки, хоч заснути вдалося не одразу. Врешті, я підвівся і, прочинивши вікно, намагався навіяти сон свіжим повітрям, як радив мені знайомий лікар, але марно. Вдихаючи так на повні груди, я побачив унизу чиюсь постать, що, похитуючись, блукала в лабіринті вистрижених кущів. Коли почулося п’яне мугикання, стало зрозуміло, що це Ласло. Художник також мене помітив і, задерши голову, щосили вигукнув:

– Не спиться вам, пане Ер… Ерд… Дерд…

– Ерделі, – упівголоса поправив я.

– Байдуже, – засміявся той, і не думаючи вибачатись, – погляньте, яка ніч! Яка ніч, чорт забирай! Пастельна, лагідна… Я її зараз намалюю… Я її, чорт забирай, зараз намалюю…

Утім необхідного знаряддя Ласло не мав, а тому тільки завовтузився, шукаючи по кишенях клапоть паперу та олівець.

Я досить швидко втратив до нього інтерес, бо вікно навпроти також прочинилося і в ньому забіліла жіноча постать. Це була графиня. Вона мовчки дивилася на мене, і я крізь ніч відчував її палючий погляд, мовби між нами було всього кілька кроків. Раптовий порив вітру шарпнув її одяг і фіранки, що потягнулися з вікна в мій бік. Лишивши їх тріпотіти бойовими знаменами якогось невідомого нічного воїнства, жінка зникла у глибині покоїв. Можливо, звідти вона й далі спостерігала за мною, але я не міг її бачити. Тільки пекучо-солодка отрута розлилася всередині мене, і того відчуття я не позбувся вже ніколи…