Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

У маленькому арсеналі виявилися дві рушниці Манліхера, що висіли на стіні одна над одною, нижче на цвяху тримався старий «Штеєр» без кобури, а під ним, на столику, чоловіки побачили дві скриньки. Єва знаком запропонувала їх відкрити. Там виявились два відмінних «Гассера»: один був армійський 11-го калібру, другий – трохи менший. Уся зброя, навіть ветеран «Штеєр», була ретельно вичищена і змащена.

– Хто доглядає за вашим арсеналом? – поцікавився Герман.

Він із задоволенням, притаманним тільки справжнім стрільцям, узяв до рук револьвер і, відкривши стальні дверцята, прокрутив барабан з порожніми камерами. Потім звів курок і прицілився у темряву.

– Ніхто. Я роблю це сама, – відповіла господиня, – цього навчив мене колись полковник.

Герман, не приховуючи свого здивування, взявся досліджувати рушниці.

– Хочете, я подарую вам що-небудь? – несподівано озвалась Єва.

– Дорога пані, – зніяковіло мовив той, – щойно ви сказали, що вирішили залишити всю зброю собі…

– Я сказала, що відмовилась її продати. Але залюбки подарую. Отож, що б ви хотіли мати на згадку про «Медову Єву»?

– Якщо так, я узяв би цей відмінний «Гассер», який щойно тримав у руках, – відповів чоловік, – однак мені було б незручно…

– Він ваш, – м’яко перебила його Єва, – дорогий Станіславе, сподіваюсь, ви не образились? Адже Герман невдовзі нас покине, а ми можемо бачитись ледь не щодня.

– Аніскілечки, – запевнив поліцейський, – до того ж, тепер цей револьвер у не менш надійних руках, ніж був доти.

Він знову запропонував господині свою руку, і всі троє подалися до вітальні, де служниця вже накривала стіл.

Вечеря проминула у веселій розмові і жартах, якими Станіслав щедро обдаровував своїх співрозмовників. Якби хтось побачив їх зараз, то, либонь, готовий був би заприсягнути, що звела цих людей разом якась дружня оказія.

Урешті, Герман підвівся з наміром подякувати господині і потроху збиратися йти. Проте, його спинив здивований погляд Єви.

– Пане Кислович, ви хочете нас залишити? – промовила вона.

В її тоні було стільки чарівної владності, що Герман, зніяковівши, мов хлопчисько, тільки пробелькотів:

– Не хотілося б зловживати вашою гостинністю…

– Ви анітрохи не зловживаєте, – хазяйка також підвелася і, поклавши руку на Германове плече, м’яко змусила сісти, – до того ж, ви так і не розпочали своє розслідування.

– Розслідування, пані?

Герман виглядав настільки кумедно, що навіть Станіслав не стримався і від душі розреготався.

– Він про все забув, пані Єво. Зрештою, я також…

Єва глянула на поліцейського, який, усе ще сміючись, подався ближче до каміна, тримаючи напоготові люльку. Тут він вигідно розсівся в кріслі і знаком попросив дозволу закурити. Ствердно кивнувши йому, жінка перевела погляд на Кисловича, який також потягнувся за своїм портсигаром. Вона з легкою усмішкою спостерігала за його рухами, мовби хотіла їх запам’ятати.

Герман чомусь боявся глянути в її насмішливі очі, а проте вирішив узяти себе в руки.

– Я не веду жодного розслідування, пані Єво, – впевненіше сказав він, – цей добродій, який пихкає люлькою біля каміна, попросив йому допомогти. Я зроблю це, якщо зможу. І якщо захочу.

Тут він так виразно глянув на Станіслава, що той миттю посерйознішав.

– Так чи інакше, але ви мусите оглянути мою віллу, – промовила жінка, – гадаю, саме з цього варто й розпочати. І, зрештою, тому ви до мене завітали сьогодні. Хіба ні?

– Авжеж, – відповів за нього поліцейський, – якщо дозволите, моя пані.

– Охоче.

Герман загасив цигарку і звівся на ноги.

– Я готовий, – промовив він.

Єва запропонувала оглянути кілька кімнат на першому поверсі, в одній містився гардероб, а інші були призначені гостям. Одразу поряд з вітальнею були покої, в яких нещодавно жив президент празької поліції, далі по коридору – кімната, яку господиня здавала барону, поруч з ним – колишні покої Гайсмана. Усі номери були ретельно прибрані, без жодного сліду постояльців.

– А де мешкали Якубовський і Кампіан? – запитав Герман.

– На другому поверсі, – відповіла Єва, – ходімо, я покажу вам.

Покої львів’ян виявилися значно просторішими, до того ж можна було припустити, що вдень за вікнами відкривався пречудовий вид на ближні гори.

– Якби я був президентом поліції або бароном, то неодмінно замешкав би тут, – задумливо промовив Герман, – а ви, Станіславе?

– Я з вами згоден, – відповів той.

– Окрім того, Ранінгер, Зоммерштайн і Гайсман прибули сюди раніше, отже, могли вибрати для себе кращі номери, – продовжив далі Кислович, – якщо тільки покої не були на той момент зайняті.