Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Не встигли ми за ріг заїхати, як з’явилися козаки. А люди взялися за руки і завели:

Ой лишенько, що тут зараз буде, що його благородь заварив… А як приїхали, тут на нас господарка квартири напала, бо виявилося, що їх благородіє вже за чотири місяці заборгував. Довелося від неї відбиватися, потім пічку розпалювати, бо ж холодно у квартирі, як у псарні, заборонила палити господарка і дров не дала. Добре, що знайшов я стос різної бунтівницької літератури, то розпалив пічку нею. Не те щоб жарко стало в квартирі, але дух теплий пішов. Поклав я їх благородіє на диван, бо він біля пічки був, а у спальні зовсім холодно. Сам сів за стіл далі думати. Так і заснув сидячи. Вже зранку чую, як кличуть мене.

Прибігаю, а їх благородіє стогнуть.

– Води дай, голова!

Побіг по воду, а як повернувся, то штабс-капітан зиркає на мене сердито.

– Навіщо мене облив вночі, мерзавець?

– Кого? – дивуюся я.

– Он, весь диван мокрий! – скаржиться він.

Довелося пояснити пану штабс-капітану, що ніхто його вночі не обливав, а що сталося, так то наслідки розслаблення організму від зайвого спиртоузу. Розчервонівся Мельников із сорому, а я побіг до господарки. Та знову давай кричати.

– А ну замовчи, стара карга! – як гримну на неї. Вона і сіла. Знаю я, як із ким балакати.

– Грій воду, помитися пану треба.

– Яка вода? За чотири місяці…

– Мовчати! Борг отримати хочеш? Якщо хочеш, то грій воду. Пан помиється і на сватання поїде. Як одружиться, то буде в нього стільки грошей, що і борги віддасть, і ще приплатить. Розумієш?

Киває вона головою.

– Швидко тільки!

Води нагріли, Мельникова у ванну, помив я його, потім відвіз до перукаря, далі додому, одяглися. Підніс дзеркало, подивились їх благородіє і задоволені лишилися – бо вже на людину схожі стали.

– А тепер ось вам на візника, їдьте до університету.

– Навіщо?

– Там буде дискусія про аграрну реформу. Поспілкуєтесь із професором Дубровицьким. Ось, по дорозі почитаєте.

Дав йому аркуш, який вчора в бібліотеці навиписував. Професор Дубровицький багато чого з аграрного питання писав, але не все я зрозумів. Що второпав, так те, що пропонував він знижувати обсяги продажу збіжжя за кордон, замість того тут його використовувати, хоч борошно молоти, хоч на корм худобі й потім уже м’ясо продавати. Стверджував, що дасть це велику кількість робочих місць, дозволить працевлаштувати селян у перенаселених губерніях, а ще казні будуть прибутки великі. Чи справді так, чи ні, не знаю, та й не моя то справа.

Побіг я у фотосалон, бо якраз вівторок сьогодні був. Про все домовився, в обід прибіг у контору, а там Мельников, аж сяє весь. Схопив мене і розцілував у губи, чого ніколи ще не траплялося.

– Ну, Іване Карповичу, ну й хитрун ти! Вдалося все!

– Вдалося?

– Ще й як! Спочатку виступав один професор із Петербурга, відомий чорносотенець. Все доводив, що тільки великі господарства годують країну і Європу, тому змінювати нічого не треба. А селяни, замість працювати на благо отєчєства, п’ють горілку і через те бідні.

І на мене дивиться ласкаво через окуляри – либонь, тому що я жандармський офіцер і повинен поділяти його погляди. А тут я встаю, і як припечатав його – кажу, що саме через бідність і безземельність нашого селянства почалися заворушення по усій імперії, тому що коли селянин має землю – він господарюватиме собі на дохід та на славу отєчєства, а не бунтуватиме проти государя. І далі як по писаному я з аркуша твого напам’ять як видав тираду!

А після мене професор виступив, розповідав про потребу реформ, а потім навіть у гості мене сьогодні запросили на чай увечері. Даша там буде!

Аж підстрибує на місці їх благородіє, очі горять, ну наче не досвідчений офіцер, а хлопчик якийсь. Побажав я йому успіху, а сам побіг у справах, яких було достатньо.

Увечері приїхав Мельников у контору знову сумний і похнюплений. Скаржився, що Щербатов уже Дашу зовсім охмурив і збирається до Італії везти, показувати тамтешні пам’ятки.

– Чим я Італію переб’ю, чим? – аж кричить мені Мельников.

– Переб’єте, переб’єте, ваше благородіє, – заспокоюю, – велике діло та Італія.

Вночі зустріч у мене була. Приніс я на неї вісім пачок листівок. Приймав їх один прикажчик із Подолу. Він поза роботою в есерів завідував розклеюванням прокламацій. На гачку в нас був і тому відмовити мені не міг. Вже зранку увесь Київ обвішаний був листівками, в яких розповідалося про походеньки одного багатого отприска Щ., який у публічному домі катався на дівчатах верхи і лупцював їх нагайкою, називаючи кріпачками, а себе государем. Щоб уже не наплутали читачі, в листівках згадувався автомобіль «Хорх» цього Щ. А внизу листка ще й промовиста карикатура намальована.