Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Потяг рушив із місця, неквапливо від’їхав від вокзалу, хлопці дістали з корзини графин горілки та закуску, розклали на ящику біля труни і сіли пом’янути бідолашного Євстахія.

– Іване Карповичу, підходьте, пом’янемо Стаха, – кличуть хлопці. Я підійшов, чарку за упокій випив, тільки аж пече горілка, скрегоче по горлу, наче кіт по деревині. Яка тут горілка, коли мене злість душить, що і з моєї провини загинув Стах.

А поганого ніщо ж не віщувало. Вели ми один гурток бунтівників, слідкували, що і як. За агентурними даними скоро мусив приїхати до Києва якийсь гість, точно невідомо хто, але якесь революційне цабе з-за кордону. Той гість мав активізувати роботу есерів у південних губерніях, а ми за ним повинні були слідкувати і в потрібний момент схопити. Штабс-капітан Мельников кинув на цю справу найкращих філерів.

– Ванько, дивися, не впусти дичину! – сказав мені й налив коньяку зі свого штофу.

Траплялося таке рідко, то зрозумів я, що справа серйозна й відповідальна. Почали працювати. Чотири дні нічого цікавого, а то якось зібралися есери в одному трактирі неподалік Лаври. Щось там довго засідали, потім почали розходитися. Вийшли всі, хто пішки пішов, хто на візниках по домах роз’їхались. Знову день дарма пройшов. Я вже хотів йти, коли Євстахій каже, що залишиться.

– Та що чекати, Стаху, коли всі, хто прийшов, вже вийшли? – дивуюся.

– А може, хтось там їх заздалегідь чекав? – каже Євстахій.

І таке може бути, але малоймовірно. Та тільки молодець Стах, що не спішить додому. У нашій філерській справі затятість потрібна, щоб допрацювати до краю, щоб себе не жаліти, а справу любити, тоді й успіх буде. З такими думками, як я міг додому піти? Який би приклад Стаху подав? То й залишився з ним. Сховалися в сторонці й дивимося. Коли виходить із будинку чоловік у чорному плащі, накульгує трохи і з горбом помітним.

– А я його бачив, коли водив свого клієнта, – несподівано каже Євстахій. – Вони у трактирі за сусідніми столиками сиділи.

– Точно він?

– Ага. Хіба ж його переплутаєш? Кульгавий же і з горбом!

Все це виглядало підозріло. У трактирі один з есерів і цей горбатий могли обмінятися листами чи просто знаками, тепер от і зустрілися. То ми пішли за горбанем. Він неквапливо човгав собі, зайшов за ріг, а там його вже візник чекав, мабуть, раніше домовилися. Ми тільки вийшли, а горбатий наш вже далеко був. Євстахій за ним кинувся навздогін, а я тим часом іншого візника зупинив. Таки нагнали горбатого, трималися на відстані. Ось він зійшов, пірнув у підворіття. Євстахій слідом пішов, а я на вулиці залишився на випадок, коли кульгавий Євстахія обдурить у дворі й знову на вулицю вибіжить. Це правило таке філерське, коли удвох працюємо. Не подумайте, що Іван Підіпригора злякався і дитину на вірну смерть послав. Та якби я знав, що так все буде, то сам би пішов чи хоч удвох!

Та нічого наче небезпечного. Горбань, нехай і пов’язаний з есерами, але вже точно не той грізний гість, бо ж не на каліку чекали, а на бойовика. Коли гримнули постріли. Два. Як грім серед ясного неба. Я за браунінг свій схопився й у двір. Забігаю, там же темно, чую стогін. Кинувся, знайшов на землі Стаха, усього у крові, щось хрипів він, мені говорив, але тільки кров у роті булькала, не розбереш нічого.

– Він туди побіг! – із сусіднього будинку чоловік визирнув. У кальсонах, із лампою гасовою.

– Куди? – аж закричав я.

– Он туди, через паркан плигнув! – показує на кінець двору.

– За пораненим подивися! – кричу. Полишив я Стаха і побіг. З такою люттю у серці, що на тисячу шматків хотів розірвати негідника. Лють та застила мені всі очі, забув я, що холодне серце повинно бути, думати треба перед тим, як діяти. Стрибнув через паркан, а за ним яр виявився, та глибокий, як упаду, як покочуся, наче м’яч! І браунінг мій із руки випав. Те падіння сам собі не можу вибачити! Досвідчений же філер, міг би і передбачити, що за парканом не подушки наслано. Але охопила мене лють, забила памороки, збила з шляху. Спочатку котився ледь не донизу, потім нагору дерся, шукав зброю, знайшов, але час було втрачено. Ще побігав трохи, та нікого навколо. Повернувся у двір. Там уже людей повно, городовий прибіг.

– Де поранений? – питаю.

– Там, у лікаря.

Провели мене. Той чоловік, що з ліхтарем вийшов, лікарем виявився. Намагався Стаху кров зупинити.

– Але одна куля ось прямо у серце, – показує на мертвого вже Стаха. Задер йому сорочку і показує. – Без шансів, – зітхає.

– Та наче ж збоку! – кажу я. – Наче ж не повинна була зачепити серце куля!