Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Як те враження справляти, якщо він закінчений ліберал? Професор, коли дізнався, що я в охранці служу, аж скривився!

– До будь-якої людини підхід є, треба тільки пошукати.

***

Пішов я до архіву, в якому теки були по всім хоч більш-менш неблагонадійним. Батько Даші там теж був і значився як співчуваючий соціалістам. Щоправда, доказів його зв’язку з бунтівниками не було, але школи по селах будував, кооперативи створював, заснував комерційну школу для хлопчиків, щоб на селі торгівлею займалися місцеві й зі своїх же кров не пили. А це для нашої установи завжди підозріло.

Вечором пішов я до закладу Розочки Шпільман, а там – ґвалт страшенний, бачу швейцар Петрович б’є когось, не на жарт розійшовся, вже ногами лежачого гамселить і кричить, що у салоні Рози Шпільман дівчата у борг не дають. Дивлюся, а то ж знайомий мій давній – репортер Колобилін. Утихомирив я Петровича, розрахувався за борги вільної преси. Колобилін мало мені руки не цілував, клявся, що віддячить, то я про статтю попросив. Про дві…

На ранок пішов до бібліотеки, взяв почитати журнали, в яких професор Дубровицький свої статті з різних питань друкував. Цілий день просидів, що не розумів – у людей питався. Складно те все, багато слів незрозумілих, але наче думку вловив…

Вже увечері прийшов до околотку, але їх благородіє так зволили накушатися, що до спілкування були непридатними. Накинули на нього пальто цивільне, щоб честь мундира не ганьбив, і ледве удвох із Митрофаном Скоробагатьком запхали до брички службової. Намучилися – добре, що Митрофан Скоробагатько колишній цирковий борець, а то б не справилися. А пан штабс-капітан і далі поводили себе геть погано. Кричали на багатіїв та вельмож всяке образливе, диви, ще до образи царствующої фамілії договоряться.

– Жени швидше, – гукаю Митрофану. Вже майже доїхали, але біля мануфактури Гінзбурга, звідки не візьмись, урядник поліцейський нас зупиняє. Каже, нарушаєм, шановний, правила їзди візників, це ж бо вулиця, а не іподром, щоб так гнати. Я йому й кажу, що давай полюбовно вирішимо, без протоколу, і тихо рубля в руку пхаю. Ніби все владнав, аж тут штабс-капітан як не загорлають:

Урядник аж підскочив, за револьвером поліз, кричить: бунтівники! Арештую!

Я рота намагаюся затиснути його благородію, та марно. Волає – свободу не спинити! І давай далі «Варшавянку» співати. А тут натовп витріщак потихеньку починає збиратися довкола нас. Виявляється мастєрові цієї мануфактури страйкували, платні більшої вимагали від хазяїна і робочий день зменшити до десяти годин.

– Що ж то робиться, взагалі поліція озвіріла, людей серед білого дня на вулиці хапають, – чути голоси. Ремствують фабричні, нам співчувають. Тут хтось підхоплює за штабс-капітаном і за якусь мить дружно лунає:

До урядника нарешті дійшло, що його справи геть погані, озирнувся він як зацькований заєць і швидко чкурнув, залишивши мені мого рубля. Та мене це геть не втішило – натовп щільно обступив нашу бричку. По голеній потилиці Митрофана рясно стікають краплинки поту, бачу – руку до кишені запхав, за револьвера тримається. Господи, аби тільки той п’яний дурень нічого не встругнув несподіваного, бо роздеруть мастєрові нас на шматки і револьвери нам не допоможуть. Я зриваю кашкета з голови, вскакую і кричу:

– Товаріщі! Час революції не за горами, прийде розплата багатіям-кровопивцям за їхні злодіяння та знущання над трудовим людом! Геть антинародний режим! Владу у робочі руки, які нічого не крали! Фабрики – робочим, землю – селянам, ріки – рибалкам, тюрми – бандитам, а буржуям – палку! Для нас найважливішим із мистецтв являється кіно! А де з такими зарібками до кіна підеш? Дайош підвищення зарплатні! Я вам аплодую, товаріщі! Учитися, учитися і ще раз учитися! Бо за одного вченого двох невчених дають!

Притихли вони, мене слухають. А я верзу казна-що, що в голову приходить, кашкетом у кулак затиснутим розмахую і думаю, як звідси вибратися, бо скоро генерал-губернатор сюди козачків пришлють, тоді нам теж непереливки буде, а його благородію взагалі великі неприємності від начальства. Натовп аплодує мені, вже десь позаду кричати почали «долой самодєржавіє».

Розкланявся я і кажу:

– Звиняйте, товаріщі, нам ще треба на мітинг трудящих вагоноремонтного депо потрапити, люди там вже нас зачекалися. Пропустили вони нашу бричку, розступилися, як море перед Мойсеєм.