Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Розказав я йому, що і як. Трохи скривився Шульц. Каже, не до душі мені така робота, Іване Карповичу, але мушу, бо до кінця життя вам винен за сина.

Повернувся я до околотку вже під кінець дня. А хлопці кажуть, що штабс-капітан у кабінеті зачинилися і стогнуть. Не інакше, як зуб болить у його благородія, тому й не потикаємося.

Пішов я туди, постукав у двері:

– Це Ваня, пане штабс-капітане, – кажу тихенько, – можна до вас?

– Пішов геть! – гримає Мельников, але я не йду, стою.

– Ванька! – кричить десь за хвилину штабс-капітан. – Зайди!

Заходжу. Сидить його благородіє сумний та вже геть нетверезий. Опустив голову, а на столі револьвер лежить розібраний. У барабані лише один набій. От лишенько, чув що то забава така у панів офіцерів наших є, коли нап’ються. Закладуть кулю до барабана, крутнуть і до скроні долю випробовувати. Не один дурний собі так голову розніс – бо не треба Бога гнівити. Та й штабс-капітан ніби не юнкер шмаркатий, мав би вже у свої літа якийсь розум нажити.

– Принеси мені з «Абісинського короля» водки, – каже штабс-капітан.

– Не поможе у цій справі горілка, ваше благородіє.

Подивився на мене штабс-капітан, примружив одне око.

– У якій такій справі?

– Ясна річ якій. Із донькою професора Дубровицького.

– А-а-а-а! – кулаком по столу. – Навіть ти знаєш!

– Аякже, у мене ж робота така, щоб усе знати і вам доповідати.

– І що ти тут можеш доповісти! Що? – кричить штабс-капітан, а потім дивиться на мене, з надією такою невеличкою.

– Можу вам доповісти, ваше благородіє, що мета ваша непроста, але вона того варта. Бо придане неабияке за баришнею професорською буде.

– До чого тут придане, дурню! Це ж почуття! Кохання! Ти хоч знаєш, що це таке, морда ти необразована!

– Знаю, що коли є хороше придане, то воно почуття тільки зміцнює, а ось коли голий та босий, то глядь – куди і поділося те кохання, а залишилися самі злидні.

– Селюк ти, Ванька, приземлена істота! Немає в тобі польоту душі! Все рублем міряєш! Я ж її кохаю! Як згадаю, так серце і тьохкає. Дашенька, любов моя… – каже він тихенько, очі закриває, збирає губи сердечком і наче цілує свою кохану.

– Що селюк, то селюк, ваше благородіє, але послухайте мене дурного.

– Що ти можеш порадити, щоб тебе слухати?

– Ну, як всю справу влаштувати.

– Чи ти здурів? Як ту справу облаштуєш, коли професор Дубровицький багатій і до того ж охранку на дух не переносить, ліберал чортів! А ще поруч той мерзавець Щербатов крутиться, грошей має багато і зв’язки при дворі!

– Ваше благородь, так ви ж, бувало, самі з револьвером на бомбістів йшли, у хлопців за спинами ніколи не ховалися, а тут якогось хлища напомадженого злякалися.

Стрепенувся Мельников, вуса сторчака стали, очі загорілися, кричить – я його на дуель викличу, застрелю як собаку, мерзавця.

Ну от, скажи дурному Богу молитися, так він і лоба розіб’є і підлогу подряпає. Яка там дуель, до дідька? Замість у карти грати, краще б у стрільбі практикувалися час від часу, бо за десять кроків із револьвера у відро через раз влучають… Наглядати за його благородієм треба, щоб дров не наламав, а то ще та дурна кров його до могили чи Сибіру доведе, а мені потім до нового начальства з усіма його новими тарганами у голові звикай…

– Це протизаконно, ваше благородь, і насмілюсь додати – просто по-дурному. Не буде він із вами стрілятися, самі знаєте, як такі лейб-гвардійські павичі до жандармів ставляться. Посміється з вас та й по всьому, – кажу обережно.

– Все марно, Ваню, – каже, і носом шморгає, – ех, жизнь – індєйка, судьба – копійка. Немає сенсу в моєму існуванні на цій землі без Дашеньки! Краще вже вмерти! З її іменем святим на вустах. І не смій мені заважати, чуєш – гримає на мене.

Дивлюся, до револьвера тягнеться. Крутнув барабан театрально його благородь і до скроні ствол приставив.

– Заждіть, ваше благородь, – кажу, – обіцяйте, що вислухаєте мене, якщо Господь наш не дасть вам загинути по-дурному.

– Гаразд, – каже Мельников, – на всяк випадок прости мене, Ваню, часом не за діло тобі від мене діставалося.

Підніс він револьвера до скроні й курок повільно натискає, очі заплющив. Страшно, мабуть, це і гріх великий. Сухо клацнув курок револьвера. Ще б пак, чи могло бути інакше, коли я ту кулю щойно нишком із барабана витрусив?

– Ну то що ти можеш запропонувати, – питає штабс-капітан, який помітно зрадів, що не вбився, і життям зацікавився.

– Дайте краще я Щербатовим займуся, запевняю – чухатиметься він там, де раніше і не свербіло. А ось на папіньку-професора вже вам, ваше благородіє, особисто треба враження справляти.