Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Навіщо це вона їм? – дивуюся.

– Як навіщо? Щоб обличчя прикрити! – впевнено сказав городовий.

Не став я казати, що ні від кого грабіжникам було обличчя прикривати. Ще побалакали трохи, я за чай розплатився і пішов. Заскочив до одного знайомого лікаря, Юхима Фрідріховича, який мені зуби робив, показав маску. Він каже, у місті такої не купиш, тільки в Харкові чи Києві.

– А чого вона товста така?

– Вона повітря добре фільтрує. Якось мій колега розбив капсулу зі снодійним, то довелося в такій масці прибирати, щоб парами не надихатися. Спрацювала добре.

– Що за снодійне таке? – цікавлюся, бо чув тільки про таке, що у їжу чи питво додають.

– Хлороформ. У нас його не виробляють, тільки з Європи завозять. Рідина, але дуже летка, швидко випаровується, і якщо надихатися, то заснеш швиденько. Що таке? – це Юхим Фрідріхович питають перелякано в мене, бо я по лобі себе як лясну – наче божевільний.

– Та нічого, нічого. Згадав щось, – і побіг далі, вже певний, що дещо знаю про пограбування.

Бігав до вечора, вже поночі приїхав до Миколи Ісидоровича додому. А він на мене чекає.

– Прошу, Іване Карповичу, за стіл, повечеряємо, – запрошує. Якось ніяково мені, бо ж я – простий мужик, а він благородної крові, дворянин, його діди з гетьманами за одним столом сиділи, а мої – телят пасли. Але й не відмовиш, бо дуже вже просить. То пішов за стіл. А там уся родина Хомутинських. Жінка його, двоє дітей, матір старенька. Стіл весь посудом заставлений, виделок, ложок, ножів біля кожного купа, і всі срібні. Я не розгубився, згадав, як їх благородь мене вчили, що по-панськи треба так, як незручно брати: щоб ніж у правій руці, а виделка – у лівій. А далі дивлюся, що люди за столом беруть, і я так само.

Скажу я вам, що панський обід – ще та морока. Не для задоволення все, а для блезиру. От я на хуторі приїду з лану, а мене вже у пічці чавунок борщу чекає, достигає в жаринах. Уляна Гаврилівна насиплють у глибоченьку поливану миску по вінця і ставлять мені на стіл. Далі я вже сам сметани додам дві ложки з горою, перцю гострого ножицями накришу, потім перемішаю, тарілкою прикрию і відставлю, щоб набиралося смаку. Бо ж одразу борщ їсти – то гріх перед Богом. Наче хату небілену мати. Борщеві треба сили набратися, просякнути всьому, настоятися. Поки він готується, я беру скибку хліба житнього і натираю його часником щедро. Хороший зубок зітру, а то й два. Ото як натру, Уляна Гаврилівна вже мені чарку підносять, холодну, з погреба, аж роса на склі. Господові нашому подякую за милість його, перехрещусь три рази, видихну, і вперед. Спочатку горілки хапну, до дна обов’язково, хлібом занюхаю, миску до себе поставлю, тарілку приберу, і ну наминати. Їм та крекчу, бо ж перець палить, аж дихати важко, і сльози течуть. Тут добре огірків малосольних перехопити чи грибочків. На половині миски ще чарку, і тоді вже до кінця, не зупиняючись. Але не поспішати, не кидати наче за себе, а їсти спокійно і насолоджуватися. З кожної ложки задоволення отримувати. Потім ще кістки погризу, хлібом миску витру і зітхну, наче в рай потрапив. Ото я розумію обід – суцільна радість.

А в панів не їжа, а абищо. Етикет, як вони кажуть. Порції маленькі, приносять усе окремо, їсти треба так, наче і не хочеш ти їсти, а примушують тебе, а ще ж серветкою постійно губи втирати, хоча після чого там втирати? Ну, хоч винце було незле, портвейн зветься, смачне таке, п’єш і розумієш, що не водичка. Хоч трохи ту нудьгу прикрашало. Але ж і тут: хоча б стакан налили, щоб ковтнути можна було по-православному, а то чарочка маленька, наче щоб бліх поїти. Плямкають той портвейн, наче ліки, а не напій. Дивні ці пани. Ото не їли, а мучилися, про пограбування ані слова, мабуть, заборонена тема, то старший син Хомутинського, Борис, розповідав, як ходив на футбол і навіть грав із поляками.

– Тату, я їм гола забив!

– Що зробив? – невдоволено запитав Хомутинський.

– Ну, в футболі треба голи забивати. У шахах фігури треба брати, і хто більше візьме, той і виграв, а у футболі – голи.

– Не порівнюй, будь ласка, – каже строго Хомутинський-старший. – Шахи – інтелігентна гра, а футбол – забава для босяків!

– Тату, футбол не для босяків! Його англійці вигадали!

– Для босяків! – утрутилася дружина Хомутинського. – Що це за гра така, що ошатні штани порвав, весь у пилюці прийшов, наче вантажник зі станції! Виключно для босяків футбол твій, шляхетні люди у таке не гратимуть!

– А, нічого ви не розумієте! – скривився Борис. – Ви б тільки побачили, яка це красива гра!