Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Дивиться на мене справник, наче спалити поглядом хоче. Тільки я і не такі погляди бачив, коли в конторі працював. І знаю, що не хоче пан справник скандалу. Залюбки б і мене зараз прихопив, та тільки ж у мене і статки є, і зв’язки ще зі служби. Вдавиться справник, а не з’їсть мене. І я це знаю, і він це знає, і я знаю, що він знає.

– Дарма ти, Іване Карповичу так, дарма, – тихо каже справник згодом – Усіх грошей не заробиш, а відносини з владою псувати не треба.

– Золоті слова, Якове Костянтиновичу. Чекаю Миколу Ісидоровича на вулиці, – кажу йому і йду геть.

І сам знаю, що дарма, що тепер буду під наглядом, і справник вдарить, тільки буде нагода. Але така я людина, що коли взявся робити, то роблю. І не в грошах справа, не за них я Хомутинського рятую, а за власну честь. Якщо слово взяв, то триматися його мушу будь-що. Хоч і не шляхетного я роду, з хліборобів споконвічних, але ось така в мене манія.

За кілька хвилин вивели Хомутинського. Переляканого, блідого, руки тремтять, ледь на ногах стоїть, хитається, наче п’яний на глині. Від нервів і не таке буває. Узяв я його під руку, до брички довів, наказав додому візнику їхати. Тільки за кілька хвилин Микола Ісидорович говорити зміг. Схопив мене за руку, в очі дивиться:

– Іване Карповичу, Богом клянусь, не грабував я банк! Дітьми клянусь!

– Клястися не треба, Миколо Ісидоровичу, у Святому Писанні це заборонено. До того ж, я і так знаю, що не грабували ви. Аби в цьому не був упевнений, то не рятував би вас.

– Дякую, Іване Карповичу, дякую! – кинувся руки мені цілувати!

– Припиніть, припиніть, кажу! Заспокойтеся! Що вам справник сказав?

– Що є в нього інформація, наче я гроші розікрав і вигадав це пограбування. Але це брехня, брехня!

– Довести це можете?

– Та як же доведеш, коли документи всі викрали!

– Документи? – здивувався я, бо не чув такого, щоб грабіжники з банків, окрім грошей, і документи брали.

– Так, документи! І щодо ремонту, і щодо обігу грошей. Ціла шафа документів була – і всі зникли! До останнього папірця! Ну навіщо бандитам ті документи? Навіщо?

– Тихіше, Миколо Ісидоровичу, не кричіть. Криком справі не допоможеш. А що там Панько, сторож ваш?

– Побили в поліції його. Я бачив, як несли його на ношах, – на обличчі живого місця немає! Страшне що зробили! Хіба ж так можна?

– Кажуть, він провину свою визнав.

– Не може такого бути! Я у Панькові впевнений! Не міг він поганого зробити, бо відданий мені, наче собака!

– Собаці кістку кинь, і забуде вона про господаря.

– Ні! Панько не забув би, він же кривий, сирота, якби не батько та не я, давно б десь під парканом сконав! Не міг він! Я ж його добре знаю!

Може, і так, але залишався цей Панько для мене головним підозрюваним. Тим часом ми приїхали до будинку Миколи Ісидоровича. Я його всередину завів, наказав випити чаю на травах, прилягти і спробувати заснути.

– І про справу не думайте, моя це тепер парафія. Бережіть себе. А візника вашого я візьму.

– Беріть, беріть, Іване Карповичу, що треба, те й беріть!

З тим поїхав я. До пізнього вечора містом вештався. Перевірив усі готелі, поговорив з перекупками на базарі, з двірниками та візниками. Усі про пограбування чули, і всі казали, що якісь зальотні, не місцеві, бо немає в нас у повіті таких спеціалістів. Пішли вже і чутки про причетність Хомутинського, але мало хто в те вірив, бо ж чесна людина, хоч банкір, але не душогуб. Коли зайшов до шинку повечеряти, підійшов до мене один із городових. Вже не у формі, а в цивільному.

– Чаєм пригостите? – питає.

– Чому б і ні, – кажу. Запросив присісти, замовив чайничок.

– Образили ви нашого справника, – каже городовий.

– Не я образив, а він образився. Це різні речі.

– Може, і так, але біситься він, дуріє весь.

Я тільки плечима стенаю, а сам думаю: що ж потрібно городовому?

– Може, вам цікаво щось? – питає нарешті.

– А щось знаєш?

– Знаю дещо.

– І що саме?

– А ви питайте, може, і відповім. Тільки за карбованець, – каже і гниленько так посміхається. Господи, до того дійшло, що чини поліції іудами зробилися! Ну, ще в конторі я навчився, що не треба на вади світу скиглити, а краще ними користатися для справ душокорисних.

– Що в записці Панька написано? – питаю.

– А карбованець?

– Хлопче, на базарі воно як: продавець товар покаже спочатку, покупець роздивиться добре, помацає, понюхає, а коли і на зуб спробує, тоді вже гроші платить. А купувати котів у мішку не бажаю, – кажу впевнено і переконливо.