Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ну, добре, ви людина зі служивих, свого не образите, – злякався городовий. – У записці Панько написав, що винен, бо заснув, не може собі пробачити, що не почув грабіжників, підвів Хомутинського, а тому, щоб не ганьбитися, краще помре.

– То зізнався не в пограбуванні, а в тому, що проспав?

– Так. Як його не допитували, а нічого не сказав про пограбування. І плакав, і стогнав, а вперся, що не причетний. Може, і справді не причетний, бо дуже вже били, мало хто таке витримає.

– А чому справник ваш на Хомутинського бочку котить?

– Тому, що не любить Миколу Ісидоровича.

– За що?

– Бо Хомутинський на свята справника не шанує, конверта не посилає чи подарунків, як наш начальник любить. Навіть на день янгола нічого не підносить. І до себе в гості не запрошує, гидує нашим братом. А пан справник з цього аж казяться. Оце тепер є нагода провчити. То вчать. До того ж, телеграма якась прийшла.

– Телеграма?

– З пошти принесли справнику в руки. Після тієї телеграми і наказав він Хомутинського арештувати.

– А що в телеграмі?

– А карбованець?

– Ось, тримай, заробив. То що в телеграмі?

– Та я лише краєм ока бачив, – каже і в очі мені заглядає. Диви, який загребущий. Але тут не до торгівлі. Даю йому ще карбованець. – Там про те написано було, що Хомутинський гроші розікрав, а пограбування вигадав. Справник і зрадів, бо ж це найкращий варіант. І з губернії лаяти не будуть за пограбування, і Хомутинського потрусити можна. А гроші ж у нього є, багатий нащадок. Думали арештувати, потримати у холодній день-два, і зізнався б. У чому хочеш зізнався б, бо пани до тюрми незвичні, холодної лякаються. Але тут ви втрутилися, розізлили справника.

– Бачу, не дуже ти його любиш?

– А за що його любити? Кровопивець, а не людина. Всім довів до відома, скільки платити йому мусимо, а не хочеш – одразу без місця залишишся. То доводиться крутитися, наче муха в окропі, щоб назбирати грошенят. І не для себе – для нього! А він же ще й план збільшує! Он сьогодні з циганів дванадцять карбованців струсили, так із них десять віддати справнику довелося, а два карбованці на чотирьох поділили. Хіба це по правді? Не по правді, а по жадібності його безмірній! Все йому мало, все гребе під себе. То будинок йому треба будувати, тепер он готель тещі купив.

– Готель?

– Ага, «Мюнхен», який належав Алоїзу Густавовичу, німцю. Він і не хотів продавати, бо ж готель хороші гроші давав, але справник на нього натиснув. Підіслав якогось зайду, той сховав у готелі під ліжком цілу валізу з прокламаціями антидержавними. Наш справник прискочив, знайшов, охоронним відділенням погрожував, судом, що зганьбить і до Сибіру відправить. Налякав, примусив готель продати за копійки. Поїхав Алоїз Густавич з міста геть весь у сльозах, а невдовзі помер, бо серце не витримало. А справник поставив до готелю тещу свою за справами дивитися. І так вона дивиться, що раніше був готель один з найкращих, а зараз гірше буцегарні, з доброї волі ніхто там жити не хоче. То справник тепер всіх заганяє у той готель. Он поляки приїхали, які футбол показують, і їх туди поселив, хоч коштує готель дорого, а меблі погані, й клопи там. Усіх туди наказує направляти, щоб платили йому. Жадібний такий, за копійку вдавиться, – кривиться городовий. Не тому кривиться, що сам кращий, а тому, що заздрить.

– А як воно вийшло, що Панько наче невинний, а так міцно спав, що не чув, як стіну ламали? – цікавлюся я, бо ніяк не можу зрозуміти.

– Ось цього не знаю, але дивно якось, – стенає городовий плечима. – Вчора ж увечері біля банку у сквері гуляння були, оркестр грав, публіка, потім іще феєрверк. Як при такому гаморі заснути можна, не уявляю.

– А що за свято було?

– Та поляки ж ті по закінченні матчу урочистості зробили перед своїм від’їздом. На честь правлячого дому та жителів Ромен. Все як треба зробили, не гірше, ніж у губернії, такий феєрверк, наче кінець світу почався. Ось тобі і ляхи. Папісти, а вміють справу робити. Бо гроші не розікрали, як у нас робиться, коли тезоіменитство Государя чи якесь інше свято, а все на феєрверки витратили. То воно було приємно глянути, все небо у вогнях.

– Ага, сильно било, аж я у себе на хуторі чув. А хто першим на виклик Хомутинського з поліції приїхав?

– Я. Тільки не приїхав, бо бричку поліцейську справник тещі віддав, щоб не топтала ніженьки. Ми тепер топчемо. То прибув я пішки.

– Щось підозріле помітив?

– Та і не знаю, – знову в очі заглядає, і обличчя пісне таке. Ще карбованець даю. Он як одразу зрадів. – Грабіжники у масках були. Ось що я знайшов, – дістає з кишені біленьке щось. Дивлюся, а то маска медична, як ото у лікарнях використовують. – На підлозі підібрав біля провалу в стіні. Мабуть, випадково випала, коли вже тікали.