Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Терміновий пакет для пана директора! І усні інструкції, – доповів я увечері і показав пакет, скріплений печатками. Приїхав на службовому авто контррозвідки, яке перед тим викрав. Водій лежав непритомний у багажнику. Мої документи перевірив капітан, який командував охороною.

– Ви новенький? Бо я вас раніше не бачив, – сказав він.

– Прибув із Астрахані для підсилення роботи, – сказав я спокійно.

– Ідіть за мною, – наказав капітан.

Провів мене до палацу, на другий поверх, до кабінету пана директора, перед яким у цивільному сиділо двоє співробітників служби охорони Фабрики. Попросили почекати, я всівся. Був спокійний, бо після того, що бачив, уже нічого не могло примусити мене хвилюватися. Невдовзі зайшов до кабінету. Директор здивовано подивився на мене.

– А ви – новенький? – він скривився, почав придивлятися. – Я десь міг вас бачити?

Я наставив на нього браунінг.

– Рипнетеся – пристрелю.

Він дуже здивувався, мабуть, і подумати не міг, що хтось може піти на такий зухвалий крок.

– Та ви, ви знаєте, хто…

Я підійшов до директора, витяг його з-за робочого столу, бо там могла бути кнопка виклику охорони. Надягнув наручники, приставив браунінг йому до вуха. Знав, що холодок дула заспокоює багатьох.

– Я запитуватиму. Ви відповідатимете. Якщо ні, то пристрелю, – попередив я.

– І загинеш сам! Тебе не випустять звідси!

– Але ти загинеш першим! Хочеш цього? Чи хочеш погойдати на коліні малого онука? – спитав я, бо вдень стежив за директором і бачив, як він гуляв біля палацу з малим хлопчиком.

– Я нічого не скажу, можеш мене вбити! – сказав рішуче Капустін.

– Гляньте сюди, – я розстібнув свій мундир, під яким були динамітні шашки. – На мені півпуда динаміту. Якщо ви не схочете балакати, я приріжу вас ось цим, – показав йому ніж. – А потім піду до корпусу, де живе ваша родина. І вибухну там. Дружина, син, донька, чоловік доньки і двоє маленьких дітей. А ще ті пуделі, яких ви так любите. Вони зараз спокійно сплять і не чекають смерті, яка неодмінно трапиться.

Директор затремтів. Не знаю, чи готовий він був героїчно померти сам, але жертвувати родиною не збирався. Та він був не дурень.

– А що буде потім, коли я відповім на твої запитання? – Капустін дивився мені в очі.

– Потім я піду, зникну.

– Навіщо вам щось знати про Фабрику?

– Це було останнє ваше запитання. І я залишу його без відповіді. То що ви вирішили? – Я узявся за ніж, приставив до його шиї. – Героїчна смерть, ваша і родини, чи ввічлива розмова?

Він задер голову, подивився на мене, оцінював мою рішучість. Був уражений побаченим, бо я приготувався померти.

– Розмова, – тихо сказав він.

– Ось і добре, – кивнув я. – Скажіть, щоб нас не турбували.

Підвів його до телефона, приклав слухавку йому до обличчя, приставив браунінг до голови.

– У мене важлива зустріч, не турбувати, – сказав директор.

Ставати героєм зовсім не збирався.

– Тепер сядьмо на диван, – наказав я. Директор сів на диван, я на спинку, тримав ніж біля його горлянки, аж трохи натискав. – Поговоримо. Скільки років існує фабрика?

– Її заклав ще Петро Великий, майже одразу після Полтавської битви. У 1909 році ми урочисто відзначали двохсотріччя нашого підприємства. Щоправда, воно спочатку розміщувалося у Путивлі, й тільки згодом його було перенесено до Конотопа.

– І тут завжди різали людей? – я спитав спокійно, попереду була довга розмова, я не хотів дратуватися.

– Не людей, а туші сировини. Це питання в нас досить глибоко пропрацьоване. Відомо, що людина тілесно не дуже відрізняється від тварин. Має таке саме тіло з кісток та м’яса. Головна ж відмінність полягає у розумові, чи, як казали раніше, у іскрі божій. Так ось: держава має законне право гасити ту іскру, тим самим перетворювати людину на тушу сировини, яка нічим не відрізняється від свині чи вівці. Ця сировина тільки за образом людина, а насправді вже тварина, – пояснив директор.

– Де ви берете сировину?

– У навколишніх губерніях.

– Чому тільки малоросійських?

– Історично ми працювали тільки з малоросійською сировиною.

– Чому так?

– Ну, є два пояснення. Перше – містичне. Начебто у Москві, в підвалі одної з башт Кремля, живе кривавий Молох, гербовий звір імперії, який постійно потребує малоросійської крові та м’яса, щоб бути при силі. Вважається, що коли того Молоха припинити годувати його улюбленими харчами, то імперія почне слабшати і розвалиться буквально за кілька місяців. Отже, ми відправляємо до Москви по тисячі пляшок із кров’ю щотижня. Але це пояснення мені, людині освіченій, здається занадто диким, архаїчним. Я не вірю у молохів. Російська імперія існує не завдяки тому, що п’є чиюсь кров, а тому, що підкоряється правлячому дому. Насправді, як мені здається, справа в іншому: з приєднанням Малоросії Російська імперія узяла велику силу. Але з’явилася і небезпека того, що колись кількість малоросів може перевершити кількість великоросів, що поставить під питання владу правлячого дому, а це було б небажано. Розрахунки, проведені ще Петром Великим, показували, що вже наприкінці вісімнадцятого століття малоросів могло стати більше, ніж великоросів. Народжуваність у малоросів була приблизно така, як і в великоруських губерніях, але малороси краще харчувалися і менше пиячили, в них була значно менша смертність, і кількість їхня зростала швидше. Щоб узяти ситуацію під контроль, і було створено нашу Фабрику, яка мала ліквідовувати зайвий приріст малоросів. Не просто ліквідовувати, а переробляти у щось корисне для імперії. Так усе і почалося. Щороку нам приходив план кількості малоросійської сировини, яку ми мусили переробити. Щороку план зростав, бо кількість малоросів постійно збільшувалася. Особливо після приєднання Тавриди, коли туди переселилися сотні тисяч малоросійських селян. Якщо починала Фабрика приблизно з тисячі туш на рік, то зараз переробляємо більше ста тисяч. Перед війною поставили завдання різко збільшити наші потужності. Очікувалося, що до імперії буде приєднано нові землі, населені малоросами. Серед них було багато уніатів, які всі підлягали переробці. Коли захопили Галичину, ми щотижня приймали по ешелону додаткової сировини, переробка якої дала нам змогу створити приблизно тримісячний запас лю-продукції. На жаль, після втрати Галичини ми були змушені зменшити переробку. Натомість розпочалася заготівля малоросів на нових територіях, таких, як Далекий Схід, куди вони переселялися раніше, Кубань, окремі повіти Воронезької губернії.