Ирина Потанина - Бунт моїх колишніх

— Тобі? — я аж похлинулася від такої дурнуватої вигадки, — Шурочко, ну що ж це за банк такий, котрий, замість служби безпеки використовує самого лише програміста?

— Приватний, — і оком не змигнув другий колишній чоловік. Вираз обличчя при цьому він мав настільки щирий, що сумнівів у правдивості його слів не залишилося. — Просто це мої друзі…

Взагалі всіх друзів Шурика я чудово знала.

— Ну гаразд, — другий колишній чоловік зрозумів, що шила в мішку не втаїш. — Ти маєш рацію. Я не маю друзів, ці місця вакантні. Кредит збирається давати не банк, а приватна особа, котра залучила мене до перевірки, тому що я випадково переборщив із саморекламою. Бачиш, я розписував власну необхідність для безпечної роботи, маючи на увазі комп'ютерне забезпечення… А ця людина мене зрозуміла не зовсім вірно й запропонувала роботу цілком іншого плану. Одним словом, замовник платить непогані гроші за досьє на цих людей, — Шурик нарешті передав мені в руки нещасну теку. — Я готовий поділитися з тобою і грішми, й усілякими ідеями…

— Відколи це ти вдаєшся до подібних авантюр?

— Наявність дружини, що належить до вищого світу, зобов'язує… — невиразно промимрив Шурик. — Гаразд, подумай поки що — я піду кави зварю. До речі, за кожне досьє ти отримаєш ось таку винагороду, — у стилі найкращих детективів Шурик вивів цифру на аркушику з учнівського зошита й простяг мені.

— Можна, я не спалюватиму і не з'їдатиму цього папірця? — відверто кажучи, мене давно вже нудило від усіх цих шпигунських штучок. — У мене, знаєш, розлад шлунку через надмір з’їденої протягом останніх двох років таємної документації…

Шурик мовчки пішов на кухню. Кілька секунд я боролася з бажанням негайно розв'язати загадкову теку. «Не руш! — довелося подумки нагримати на себе. — Ти ж чудово знаєш власне невміння приймати правильні рішення! Варто бодай чимось цікавій особистості промайнути серед цих підсудних, і ти миттю даси згоду на таку роботу. Перегляд теки виведе тебе зі стану, в якому ти ще здатна зберігати об'єктивність…» Не варто забувати про необхідність розслаблюватися перед прийняттям відповідальних рішень, тому втупилася в акваріум з рибками. Відчайдушно волаючи до Здорового Глузду, я марно силкувалася заглушити в собі голоси Жаги Самоствердження та Авантюризму.

— Розслаблюєшся? — Шурик поставив переді мною мініатюрну філіжанку. Я мимоволі поморщилася, демонструючи неповагу до традиції розпивання кави з наперсткового посуду. — Рибки, це добре, — не вгавав Шурик, — до речі, це останнє божевільне захоплення нашої Дарини. Уявляєш, вона кожній рибці дала ім'я…

— Родовід кожної відслідковувати не пробувала? — звела я брови.

— На щастя, таке не спало їй на думку…

— До речі, — зате мені раптом на думку спала досить цікава річ, — пропоную у присутності сторонніх осіб говорити про наших підопічних, ніби про рибок. Інформативно і не підозріло. Скажімо, «Знаєш, моя золота рибка все життя сама збирала хробачків».

Шурик розреготався.

— Або: «Люба, наші мечоносці за ближчого розгляду виявилися кровожерливими піраньями», — Шурик теж долучився до гри. — Домовилися. Радий, що ти погодилася. Гадаю, ми чудово з цим упораємось!

Як це завше й бувало, найважливіші рішення я приймала непомітно для себе. Втішало тільки те, що в будь-якому разі провчу Георгія. Коли розслідування виявиться вдалим, він лопне від заздрощів, а якщо скінчиться невдачею — збожеволіє від каяття.

Розчинені навстіж вікна «Форда» не рятували від нестерпної задухи цього недільного вечора. Навіть те, що обабіч траси тяглися тіняві лісопосадки, нітрохи не додавало повітрю свіжості. Разом із усім навколишнім світом я болісно нудилася в очікуванні дощу. Небо красномовно супилося, але ніби глузуючи, зберігало вперту сухість. Цікаво, що мій внутрішній стан із виразністю блискучого пародиста наслідував настрій природи. Кожен нерв напружено очікував струсу. Ось воно — перша серйозна самостійна справа. Я гранично зібрана і готова до будь-яких подій. На жаль, нічого не відбувається. Ще б пак: якщо я не докладу зусиль, нічого й не може відбутися. А сили для цих зусиль, певна річ, не лишилося.

«Гляди, не лопни від нервової перенапруги», — в'їдливо попередила моя Самоіронія.

«Ой, не ятри душу, — відмахнулась я. — Краще зберіть там у себе консиліум та придумайте нарешті, що ж робити. Я просто зобов'язана поставити Жорика на місце. Він, бачся, поїхав у справах!» — я уявила, як Жорик повертається і виявляє мене, оточену пошаною та повагою. — «Пробач, я зовсім забула про тебе за цей час! У мене, знаєш, було стільки клопоту, — я подумки проказувала свій майбутній монолог, аж поки настільки вжилася в образ, що навіть почала ворушити губами і зарозуміло підвела брови. — Я отримала надто важливе замовлення. Та, хвалити Бога, все обійшлося. Я, звичайно, впоралася з завданням, хоча це було й не так просто…»