Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Що, сестричко, мовчиш?

- Думаю.

- От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали лише тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить - вже черга під генделиком.

- Так якого ж він…

- От із цим я до тебе й прийшов.

- Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он - племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.

- Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.

- А це як?

- А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні - про вбивство. Ймовірно - з ревнощів.

- Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?

- Не дурню, а нову версію, згідно з заявою потерпілої сторони.

- Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе аж пре. Це що - Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.

- Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Тільки-но від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!

- І хто?

- Не повіриш - на Зятя бочку котить.

- Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.

- Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.

Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:

- У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.

Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:

- Кажеш, Сорочиха заяву написала?

- Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику. Нічого з наших Великих Колод їхню Чечню влаштовувати.

- Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли. Як тільки чужі штани побачить, одразу вся наука з голови вилітає.

- Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурн ю несе, дурн ю показує. От д у рні і набираються різних там словечок.

- А твоє розумне начальство накладає на цій дурн і свої резолюції. І в результаті - хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.

- Ой, спасибі, що нагодувала. Чим я тобі віддячу? Може, посуд помию?

- Ага, зараз. Із твоєю вправністю - половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?

- На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.

- А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.

- Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.

- Чию? До кого?

- Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.

Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Олексій чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:

- Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона - ги-ги!…

- Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити: Галю - метр вісімдесят - і курдупеля Сороку?

- Чесно? Не можу. Але листи є.

- То чиї, кажеш, листи і до кого?

- Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився - злякався і зімітував самогубство.

- Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд - ніякого насильства.

- Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.

- Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували - і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку - хто там потурбується…

Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.