Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- То, вважайте, пощастило… з почином вас!

- Ну спасибі! - похмуро буркнув Олексій.

- Ну будь ласка… То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.

- Далеко?

- На трасу. Банду ловити.

- Яку банду? - здивувався мій Шериф. - В орієнтировці ж нічого не було.

- Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там - крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник - і тільки їх бачили!

- Багато епізодів? - поцікавився родич.

Старший з району чомусь знітився.

- Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку автомагнітолу купити? Стерео…

- Та наче ні.

- То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?… Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.

- А хто це?

- Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному дєлу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала - і бабах! - на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї - і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла - матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.

І поїхали. А ми лишилися.

Щоб ви знали, Сорока - то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.

А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, - ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться - і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до того ж, не на їхній землі.

А тут - дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися - от і зазирнув… На свою голову. Бо його Олексій, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж - перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.

За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, мовчки тисне Павлові руку, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:

- Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.

- Братику, - кажу йому, - тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?

- Навпаки - підвищувала!

- То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.

- Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.

- А чого раптом? Отой старший із району казав же - класичне самогубство. Головне - статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?

- Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого зайвого. І взагалі - картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.

- Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.

- Саме так.

- Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Передсмертної записки?

- Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.

- А по-людському можна?

- От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?

А й справді - чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потроху вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті - янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…