Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Два дні чужа свинка жалібно тулилася в кутку загородки. А на третій зранку я побачила через вікно, як до нашої хвіртки прямує мій колишній однокласник Федька Тищенко.

- Федю, - гукнула я з дому, - а хочеш, я вгадаю, що ти мені оце зараз сказати збираєшся?

- Вгадай.

- “Марусю, - лагідненько залепетала я, підробляючись під Федьчині інтонації, - до тебе часом моя свинка не забігала? Третій день шукаю”. Так, чи ні?

Тищенко закліпав очицями.

- Телепатка… А як ти знаєш, що то моя свинка? Вона якраз “в охоті”. Така ж капосна, така шкодниця, паркан підрила - і чухнула. То кажеш, вона у тебе?

- Ти прекрасно знаєш, що у мене. Сам же й приніс. І до Коханого підпустив.

- Я? Приніс? Що це ти вигадуєш? Нікого і нікуди я не носив, слово даю!

Я ще зі школи затямила собі: коли Федька Тищенко дивиться на вчительку ясними очима, погляду не ховає, говорить тихо, чемно і з найчеснішим виразом на писку - так і знай, бреше. Зате коли правду говорить, червоніє, затинається, бо мучить його думка: я ж правду кажу! Ану, як не повірять? Ото прикро буде!

Але зараз Федюня не червонів і погляду не відводив. Тому я взяла його за рукав і потягла за хлів.

- Бачиш - у нас тут глина. Павло висипав, коли під фундамент копав. Ми сюдою не ходимо. А свинка твоя тільки тут могла пробратися. Ну?

- Що - ну?

- Ну і де її сліди? Чи вона в тебе у гумових чоботях ходить? Он від гумаків слідів скільки хоч - туди й назад. Твоїх, між іншим. І по них видно, що “туди” ти щось важке тяг, а назад - ні!

Федя ступив на глину, відступив назад і ошелешено глянув на однакові відбитки. Отут він почервонів і почав затинатися.

- Ма-а-арусю, я ж у тебе свиней не крав.

- Ото ж то. Як розкажу - все село сміятиметься.

- Ма-ма-русю…

- А знаєш, чого сміятимуться? Бо Коханий до твоєї баришні, хоч вона й “в охоті”, і близько не підійшов.

- Оце вже свинство! - образився у найкращих почуттях Федя.

- Хто б казав. Добре, пожалію тебе. Ми тут збиралися Коханому ще одну молоденьку прикупити, щоб уже десять було. Продаси нам цю - і забудемо.

- За скільки?

Я ціну, як у нас водиться, на пальцях показала - щоб не наврочити. Федю заколотило:

- Здирство! Краще я її сам заколю і продам!

- Так? А ти порахуй квиток до базару й назад, на зупинці паритися, в дорозі туди-сюди по спеці трястися, продаси-не продаси, а день втратиш. Прикинув? А якщо заколеш, скільки з тебе того м’яса сусіди та родичі на свіжину задаром розтягнуть?

- А у тебе не розтягнуть?

- Зараз! Я сама кожного халявника так розтягну, що комариком запищить. Тож, Федю, не крутися, як щось в ополонці, бери гроші в руки і бувай. І взагалі, як на мене, то тобі з свинарством зав’язувати слід.

- А то чому?

- А яка у тебе відстань від хати до сажу? Попитай у Павла, він тобі в книжці нормативи покаже.

- Нащо?

- Бо ти саж приткнув мало не під самими вікнами. Поки була одна свинка, то ще нічого, а з приплодом - хоч із хати тікай! То що - по руках?

Куди було Феді діватися? Мій Павло, як дізнався, лише руками розвів:

- Знав я, що у мене жінка мудра, але щоб така ділова - навіть не здогадувався.

- Свиноматка ділова, а жінка у тебе - підприємлива! - гукнула я і кинула в Павла подушкою.

І от цікаво: звідки наш гарем дізнався, що зайда вже не зайда, а своя? Того ж дня вона плямкала біля корита разом з усіма, а ще за пару днів уже не рохкала, а млосно воркотіла. Значить - через три місяці, три тижні і три дні матимемо додатковий прибуток у свинячому сімействі.

А діти нарекли свинку Федорою.

Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.

Я саме того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.

- Сестричко - рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!

- Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?

- Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій - клянуся, сам помию.

Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить - то щось справді сталося. А Олексій підганяє:

- Бігом, бо сліди затопчуть! Я, щоправда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.

Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.