Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Гадюка. А з гадюкою не жартують, гадюку знищувати треба.

— Знищу! Та цим листом я його розчавлю! Ну, негідник! Грабіжників наводив! Паразит! І за погибель його треба випити!

Хомутинський кинувся до шафи, дістав звідти пляшку красиву.

— Коньяк! Дербентський, найкращий! — налив у келихи, випили ми. Потім поліз він до гаманця, дістав сто карбованців. — Це вам, Іване Карповичу, ще премія.

— Ні, дякую, за одну справу дві премії взяти не можу, — кажу, бо і в мене ж принципи є.

— Іване Карповичу, беріть! Від щирого серця плачу.

— Я знаю, що від щирого, але взяти не можу.

— Іване Карповичу, я ж вас у халепу зі справником завів, — кривиться Хомутинський. Порядна людина, як є каже. — Він же тепер вас ненавидить і шкодити буде. Візьміть гроші, прошу.

— Ні, дякую, але не візьму. Краще ви цю сотню на притулок сирітський якийсь чи на побудову храму Божого витратьте. А щодо справника не хвилюйтеся, немає вже його.

— Як немає? Сьогодні приходив він до банку, клав гроші на рахунок, мабуть, якихось купців знову притис. Веселий та задоволений такий. Питав, як у вас справи. Не вибачить він!

— А мені його вибачення і не потрібні. До того ж, у житті буває, що от сьогодні веселий, а завтра плаче.

Ще ми коньяку випили, і я пішов. А за два дні знову примчав Микола Ісидорович до мене на хутір.

— Арештували справника нашого! Арештували! — аж кричить, із візка вистрибнув, біжить до мене. Розповідає, що приїхало керівництво з Харкова, зброю у Базілєвсова забрали, на руки кайдани одягнули, як на злочинця. Ну, а як інакше, коли в столичні газети потрапило фото, де пан справник у оточенні банківських грабіжників при параді стоїть, наче благословляє їх? Тут уже скандал ніякими грошима не замазати. Хоч і не посадили, але відправили аж у Семиріччя, до китайського кордону, так що більше про нього й не чули.

— Іване Карповичу, ну от звідки ви знали, що не стане справника? — все допитувався Хомутинський. — Невже вмієте майбутнє передбачати?

— Борони Боже майбутнє передбачати. Це хрест для людини заважкий, щоб ото майбутнє своє знати. Просто чогось подумалося так мені, — кажу і посміхаюся. Бо кредит віддав уже, хоч кукурудзу ще збирати не починав. І бригада в хаті ватерклозет робить. Щоб як у німців. Недарма ж на небезпеку наражався і з тими поляками ледь ноги не повідбивав.

кось по обіді я сидів за самоваром у садку та пив чай з медом, радіючи теплу. Був травень, ми вже відсіялися, пройшли дощі, й усе віщувало добрий урожай, від чого серце моє раділо і наповнювалося вдячністю до Господа нашого. Я аж чашку з чаєм поставив, бо якось мені здалося, що неправильно, коли водночас думаєш про Бога і чай п’єш. Хоча тут питання складне. Пам’ятаю, був у нас у полку, ще коли я в Туркестані служив, такий собі Євграф Конюхов. Солдат так собі, але от було в людини вміння запитання вигадувати. По сто в день, і таке запитає, що іноді стоїш і очима лупаєш, не знаєш, що відповісти. Так той Конюхов одного разу замислився, чи можна про Бога думати, коли до вітру пішов. Уявляєте, оце таке вигадати! Мало того, що вигадав, так ще й спитав у нашого полкового священика, отця Георгія. А отець Георгій, герой Шипки, колишній гусар, нічого не відповів, а тільки такого стусана дав, що летів Конюхов з храму-намету, наче крила мав. Бо ж думати треба і про що питати, і про що думати.

Я ось про те подумав, що і чай від Бога, і мед гречаний, і світло сонячне, і трава зелена та інші речі, які життя нам прикрашають. Так мені добре стало, що аж сльозу пустив. Підвівся, накрив стіл покривалом, щоб мухи не налетіли, а сам пішов бричку ладнати, щоб до міста їхати. Займаюся, коли кухарка моя, Уляна Гаврилівна, вийшла нагадати, що мені у місті купити і зробити треба. Воно-то зручніше було б, якби Уляна Гаврилівна все те написала, але от бувають же такі дива, ніхто її писати навчити не зміг. Вже і я брався неодноразово, і з Капітанівки вчителя запрошував, навіть із Ромен харківського професора, який там відпочивав, возив, а хоч ти що хоч. Пояснив мені той професор, що буває таке, що неспроможна людина до письма. Комусь ведмідь вухо відтоптав, а комусь Бог літер не дав. І вона ж не дурна, Уляна Гаврилівна, вона в мене за секретаря, як ото у великих панів буває. Чи за нотатник, як у панів менших. Що не скажу, все запам’ятає і нагадає вчасно. Отаке диво, хоч сама ж жіночка неписьменна, але пам’ять має таку, що хоч показуй за гроші. Спитай її, про що панотець наш на проповіді говорив позаминулого року на Великдень, так слово у слово розповість! Я спочатку не вірив у здібності такі в селянської баби, ще й горбатої, але коли перевірив кілька разів, то сумнівів уже не було. Хоч і неписьменна, але з золотою головою.