Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Мені м’яч! — кричу своїм. Вони паси почали хоч якось давати. Я ще рейд по боку поля зробив, як то кажуть у армії, з флангу зайшов, іще гол забив. Тоді вже поляки оговталися, почали мене по три, по чотири оточувати, так, що не міг я м’яча прокинути. Відбирають, але я не здаюся, хоч сам не заб’ю, але і їм не дам. Пішла гра. Поляки мене по ногах, я — їх, бігаю наче опечений, ще двічі пропустили ми, але я третій устиг забити, то тривала гра. Поляки щось між собою говорять, бачу, що нервують, не розуміють, звідки я такий узявся. А публіка радіє, аплодує, що знайшовся метод проти гостей!

Бігав я, бігав, серце калатає, в очах темно, дихати нічим, одразу три поляки на мене кинулися і з ніг збили. Я падав і їх прихопив, але чую, що вже піднятися не можу, бо задихаюся, і в очах темніє. Коли крики, свистки городових. Як у тумані бачу, що на поле вибігли поліцейські. Багато! Поляки спробували пробитися до одежі, але там був Воронько. Забрав усю зброю і наставив два револьвери, поклавши на траву тих поляків, які не грали. Довелося хлопцям піднімати руки і здаватися. Арештували їх, поїхали до готелю. З возів витягли ящики з інструментом і валізи з грошима.

Вже наступного дня газети писали про ліквідацію найгрізнішої в імперії банди грабіжників банків. Сповіщалося, що ліквідували її поліцейські чини з Києва та Харкова. Про нас із Вороньком ані слова. Так ми домовилися, що грошову винагороду нам, а славу — начальству.

Коли повернувся в рідний повіт, на вокзалі зустрічав мене Хомутинський з усією родиною. Руку тиснув, обнімав, дякував, казав, що врятував я його від ганьби, бо ж керівництво банку хотіло його звинуватити у пограбуванні, коли знайшлися злодії.

— Як ви здогадалися, що це вони, поляки ті? — питав мене Хомутинський уже за святковим столом, де годували мене і шанували, наче генерал-губернатора якогось.

— Та спочатку ніяк. А потім подумав я, що іноді ж треба до себе увагу привертати, щоб ніхто тебе не помітив. Он знав я одного кишенькового злодія, так той з футляром від скрипки завжди ходив. Всі його пам’ятали, а ніхто і подумати не міг, що він гаманець украв чи годинник зрізав. Так і ті поляки — у місто приїдуть, гамір піднімуть, усі їх бачать, а ніхто не помічає, не чекає від злочинців такого нахабства.

— Ну, Іване Карповичу, недарма про вас слава йде як про відомого сищика! — Хомутинський аж сльозу пустив від розчулення.

— Мабуть, сам найвідоміший англійський сищик Шерлок Гольмц за честь мав би товаришувати з вами! — авторитетно каже Боря.

— Ну, — трохи аж ніяковію я. — Це ви, Борю, вже перебрали. Пан Гольмц — то величина на весь світ відома! Як він ту справу з собачкою розплутав!

— То ви і про Гольмца чули! — дивується Борис. — Яка ж ви сучасна людина! У футбол граєте, про Гольмца чули!

— Життя зараз прудке зробилося, треба встигати. І вчитися, бо інакше швидко тебе життя в дурні пошиє, — кажу я не так щоб похвалитися, а більше для навчання молоді.

— Ну, ходімо, Іване Карповичу, в кабінет. Увінчаємо цю блискучу справу відповідним завершенням.

Що значить інтелігентна людина — грошові питання не за столом і не при родині, а в тиші кабінету. Розплатився, як домовлялися, ще і накинув зверху добряче, для вдячності.

— Рятівник ви прямо мій, Іване Карповичу. Рятівник!

— Порядній людині чого б і не допомогти. А ще ось, подарунок для вас маю, — кажу і даю аркуш Хомутинському.

— Що це?

— Лист, який я у валізах грабіжників знайшов. У листі тому план роменського відділення банку і приписка, щоб обов’язково узяти документи. А охоронця не вбивати, просто приспати, щоб на нього підозра була.

— Як же вони його приспали? — дивується Хомутинський.

— Просто. Коров’ячий міхур наповнили хлороформом і під стіл, де Панько сидіти мусив, поклали. Разом з ось таким механізмом, — поліз до кишені, показую. А там годинник, пружина та голка. — У потрібний час пружина спускається, штовхає голку й міхур пробиває. Хлороформ випаровується, і людина засинає. Міцно. А канарка загинула.

— Ну, хитруни! Польська наволоч!

— Не така вже і польська. Ви до листа придивіться уважно. Чи не знайомий вам почерк?

Придивляється Хомутинський, аж пенсне на носа одягнув.

— Начебто ні. Хоча… Зачекайте! Господи! — дивиться розгублено на мене. — Це ж почерк радника голови правління!

— Його, — погоджуюся. — Це ж він грабіжників наводив, за що отримував чверть. А в вашому випадку ще й вирішив вас покарати, зробивши винним.

— Ну, змій! Гадюка отруйна!