Ю Несбьо - Син

– Вам кого?

– Фредрік вдома?

– А… хто питає?

– Симон Хефас.

На кілька секунд запало мовчання, але Симон чув шурхотіння в домофоні від того, що вона затулила долонею мікрофон. Тоді знову пролунав її голос:

– Він за мить спуститься.

– Гаразд.

Симон чекав. Година була надто рання, як для нормальних людей, тож ті нечисленні, кого він бачив на вулиці, були не молодшими його віку. Схоже, вони повиходили на недільну прогулянку. На прогулянку, вихідна точка якої була водночас також пунктом призначення. Чоловіки усі в твідових кашкетах і невиразних штанах кольору хакі. Саме так вони одягаються, коли старіють. Симон подивився на своє відображення у склі вхідних дверей з різьбленого дуба. Плаский твідовий кашкет і сонцезахисні окуляри. Слакси кольору хакі. Недільна уніформа.

Очікування затяглось на якийсь час. Він, напевне, розбудив Фредріка. Чи його дружину. Чи хто вона йому є. Симон обернувся в бік машини і побачив, що Ельзе дивиться просто на нього. Він помахав їй. Жодної реакції. Відчинилися вхідні двері.

Фредрік вийшов у джинсах і футболці. Він устиг прийняти душ – мокре густе волосся було зачесане назад.

– Дещо несподівано, – сказав він. – Що…

– Чому б нам не прогулятись трішки?

Фредрік глянув на свій масивний наручний годинник.

– Слухай, я…

– До мене навідався Нестор зі своєю бригадою з наркоторгівлі, – сказав Симон досить голосно, аж якась літня пара обернулась на нього. – Але я охоче піднімуся з цією розмовою до тебе в квартиру, де зараз твоя… дружина?

Фредрік подивився на Симона. Тоді зачинив за собою двері. Вони рушили тротуаром. Шльопанці Фредріка голосно ляскали по асфальту, і луна розлягалась між будинків.

– Він заявився, щоб запропонувати мені позику. Ту позику, що я обговорював з тобою, Фредріку. Тільки з тобою одним.

– Я не звертався ні до кого на ім’я Нестор.

– Не треба називати його «ніким на ім’я Нестор», позаяк ми обидва добре знаємо, що тобі відомі як ім’я, так і сама особа. Натомість можеш скільки завгодно брехати щодо того, як мало тобі про нього відомо.

Фредрік зупинився.

– Симоне, облишмо! Влаштувати тобі кредит від будь-кого з моїх клієнтів нереально. Так, я обговорював твою проблему з третьою особою. Та чи не цього ти від мене очікував? Зізнайся, що так! По-чесному, га?

Симон нічого не відповів.

Фредрік зітхнув.

– Слухай, я лише намагався допомогти. Найгірше, що могло б трапитись, – це якби ти отримав пропозицію, від якої неможливо відмовитись.

– Найгірше, що нині деякі покидьки вважають, що знайшли спосіб на мене впливати. Вони вже зраділи: «Нарешті!» Адже досі, Фредріку, вони до мене підходів не мали жодних. До тебе – так, але до мене – ніколи.

Фредрік сперся на поручні.

– То, може, саме в цьому насправді твоя проблема, Симоне? Причина, що зашкодила тобі зробити кар’єру, на яку ти був здатен.

– Через те, що я не продавався?

Фредрік посміхнувся.

– Через свою нестриманість. Брак дипломатії. Ти ображаєш навіть тих, хто намагається тобі допомогти.

Симон подивився вниз, на стару залізничну колію, занедбану з тих часів, коли Західна залізниця вийшла з ужитку. Хтозна-чому, але йому і сумно, і радісно було переконатися, що залізничний виїм досі там, де й був.

– Ти читав про потрійне вбивство в Ґамлебюен?

– Ще б пак, – сказав Фредрік. – У газетах ні про що інше й не пишуть. Здається, в розслідуванні задіяні всі до одного співробітники КРИПОСу. Невже вам теж знаходиться там робота?

– Вони, звісно, у свою пісочницю не дуже когось пускають. Як завжди. Одним з убитих був Калле Фаррісен. Пригадуєш прізвище?

– Щось не дуже. Але якщо ваш відділ до розслідування не підпускають, навіщо тобі…

– Тому що Фаррісена свого часу підозрювали у вбивстві цієї дівчини.

Симон витяг листок з фотографією, яку він роздрукував з файлу, і подав його Фредріку. Він дивився, як той вивчає бліде обличчя з азіатськими рисами. Не було потреби оглядати решту тіла, щоб зрозуміти, що дівчина мертва.

– Її знайшли на задньому дворі. Все було влаштовано так, щоб її смерть видавалась випадковим передозуванням наркотику. Вік – п’ятнадцять років. Можливо, шістнадцять. У неї не було жодних документів, тому ми так і не з’ясували, хто вона і звідки родом. Або як вона потрапила в Норвегію. Ймовірно, в контейнері на торговельному кораблі з В’єтнаму. Єдине, що було з’ясовано, – це те, що вона вагітна.

– Ага, стривай, я пам’ятаю той випадок. Тоді, здається, хтось зізнався?