Ю Несбьо - Син

– Двісті тисяч? – припустив Пелвіс.

Придурок.

Проминувши за чверть години східний центр Осло і сумнівні на вигляд, хоч і характерної забудови вулички Ґамлебин, чи пак Старого Міста, вони увійшли через відчинені ворота на занедбану територію покинутого заводу. Підбити підсумки вони повинні за годину. Крім них будуть тільки Енок і Сиф, що продають амфетаміни на Ельгене і Толлбугата відповідно. Після цього треба ще відважити, перемішати і загорнути нові пакетики назавтра. Тоді він зможе, нарешті, повернутись додому, до Віри. Вона останнім часом на нього дметься. Поїздка в Барселону, що він обіцяв їй, зірвалася, бо він був зайнятий у справах усю весну. Щоб якось виправдатись, він пообіцяв їй поїздку в Лос-Анджелес у серпні цього року. Як на те, через судимість йому відмовили в американській візі. Калле знав, що такі жінки, як Віра, не надто терплячі, у них завжди є інші варіанти; тому, щоб не втратити її, він змушений був регулярно її трахати й улещувати коштовними дрібничками. А це вимагало часу й енергії. І, звісно, грошей. А значить, більше роботи. Отак він опинився між молотом і ковадлом.

Вони перетнули пустирище, вкрите брудним від мастила гравієм і бур’янами, серед яких стояли дві вантажівки без покришок на колесах, навічно припарковані на керамзитових блоках, і застрибнули на вантажну платформу перед будівлею з червоної цегли. Калле набрав чотиризначний код на панелі, в замку загурчало, і вони відчинили двері. Всередині їх накрив гуркіт барабанів і бас-гітари. Міськрада віддала другий поверх триповерхового заводського корпусу під репетиційні зали для музичних груп початківців. Калле винайняв за символічну платню залу на третьому поверсі, нібито для агенції з організації концертів, представившись менеджером з бронювання. Вони, щоправда, за весь час не забезпечили жодній групі жодного концертного виступу, але ж усім відомо, які нині важкі часи для мистецтва.

Калле і Пелвіс уже йшли коридором до ліфта, а вхідні двері ще повільно зачинялись під тиском жорсткої пружини. За рипінням дверей Калле здалось, наче він чує зовні швидкі кроки – так, ніби хтось біг гравієм.

– Триста? – знай вгадував Пелвіс.

Калле похитав головою і натиснув кнопку ліфта.

Кнут Шредер поклав свою гітару на корпус підсилювача.

– Перекур! – гукнув він і попрямував до дверей.

Він знав, що колеги-музиканти спантеличено перезираються. Знову перекур? За три дні у них концерт у молодіжному клубі, і найприкрішим було те, що вони повинні репетирувати як навіжені заради того, щоб принаймні не облажатись цілковито. Кнут мав решту учасників групи за купку церковних хористів: вони не курили, не налягали на спиртне, і не те що ніколи не торкнулися самокрутки з анашею, а навіть не бачили, яка вона на вигляд. То про який, питається, рок-н-рол могла йти мова? Він зачинив за собою двері й почув, як вони почали без нього пісню від самого початку. Зрештою, не так погано, але геть без душі. Не те, що у нього! Минаючи коридором дві порожні репетиційні зали на шляху до ліфта, він посміхнувся на сценку, що раптом згадалась йому.

Це точнісінько, як на тому DVD Eagles «Hell Freezes Over» – таємна пристрасть Кнута, – коли група репетирує з Бербанкським філармонічним оркестром, і насуплені оркестранти зосереджено виконують «New York Minute», а Дон Генлі обертається на камеру, морщить носа і шепоче: «…але ж їм бракує блю-у-узу…»

Кнут проходив повз двері тієї репетиційної зали, що завжди була відчиненою, бо замок пошкоджений, а петлі відхилились так, що двері на них не обертались. Він зупинився. Там, усередині, спиною до нього стояв чоловік. Свого часу в будівлю регулярно проривалися волоцюги в пошуках інструментів або обладнання, яке легко перетворити на готівку; але відколи на другому поверсі влаштувалось агентство з організації концертів, неподобства припинились – новоприбулі не пошкодували грошей на нові масивні бронедвері з солідним кодовим замком.

– Гей, ти! – гукнув незнайомцю Кнут.

Хлопець обернувся. Важко було зрозуміти, хто він. Бігун? Ні. Так, він був одягнений у фуфайку з каптуром і спортивні штани, але на ногах мав чорні шкіряні черевики. Так химерно одягаються тільки волоцюги. Але Кнут не злякався. Ще чого! Він сам на зріст, як Джої Рамон, ще й вбраний у таку саму, як у нього, шкіряну куртку.

– Чувак, ти що тут робиш?

Хлопець усміхнувся. А це означало, що він не міг бути членом банди байкерів.

– Просто прибираю тут трішки.

Це видавалось правдоподібним. Комунальні репетиційні зали швидко зазнають занепаду; все розтрощується або розкрадається, і ніхто ніколи не бере на себе відповідальності за підтримання чистоти. Вікно було досі затулене звукоізоляційним листом, але з інструментів залишився один-єдиний пошарпаний бас-барабан, на шкірі якого хтось написав готичними літерами «Відчайдушна Молодь». На підлозі серед недопалків, липкої стрічки й обірваних гітарних струн лежала також самотня барабанна паличка і настільний вентилятор, яким барабанщик, імовірно, рятувався від перегріву. Плюс електричний подовжувач, який Кнут міг би перевірити на функціональність, але той напевне був несправний. Оскільки подовжувачі в принципі продукт ненадійний, майбутнє належить бездротовим з’єднанням, і мати обіцяла Кнуту, що виступить спонсором придбання бездротової системи для його гітари, якщо він кине курити – саме та історія, що надихнула його на композицію «Ти почала жорсткі перемовини».