Ю Несбьо - Син

Знову мовчання. Воно тривало, аж доки вони досягли Фрогнер-парку, де Карі таки втратила терпіння.

– Отже, тебе витурили тільки тому, що ти ступив на небезпечну територію?

Симон похитав головою.

– У мене була проблема. Азартні ігри. Або, мовою психологів – ігроманія. Я купив і продав акції. Небагато. Але коли працюєш у відділі боротьби з економічною злочинністю…

– …то маєш доступ до таємної інформації.

– Я ніколи не торгував акціями, про які мав таку інформацію. Однак я порушив базове правило. І це мені дорого коштувало.

Карі кивнула. Тепер вони мчали у напрямку центру міста і тунелю Ібсена.

– А що потім?

– Я більше не граю в азартні ігри. І нікого більше не турбую.

Знову ця сумна, відчужена посмішка.

Карі думала про свої плани на цей вечір. Заняття у спортзалі. Вечеря з ріднею Семі. Перегляд квартири у Фаґерборгу. І раптом вона почула, як ставить запитання, що, напевне, ковзнуло їй на язик просто з підсвідомості:

– Навіщо вбивця забрав гільзу?

– Кожна гільза має серійний номер, але це рідко приводить нас до вбивці, – відповів Симон. – Він міг боятися, що на гільзі залишились його відбитки пальців, але я думаю, що цей кілер заряджав пістолет у рукавичках. Гадаю, його непокоїло те, що його пістолет відносно новий, вироблений в останні кілька років.

– Он як?

– Ось уже десять років діє закон, за яким виробники пістолетів і револьверів зобов’язані гравірувати серійний номер на бойку зброї. Таким чином, бойок залишає на капсулі унікальний відбиток. А це означає, що для ідентифікації власника зброї нам потрібна лише стріляна гільза і Реєстр вогнепальної зброї.

Карі випнула нижню губу і повільно кивнула.

– Гаразд, це я зрозуміла. Але я не доберу, чому він хотів, щоб сплановане вбивство видавалось пограбуванням.

– Так само, як він боїться відбитка на гільзі, він боїться, що, знаючи реальний мотив, ми вийдемо на нього.

– Тоді все просто, – сказала Карі, яка насправді думала про оголошення з оренди квартири у Фаґерборгу. Там писалося про два балкони: один на східному боці, інший – на західному.

– Справді? – сказав Симон.

– Чоловік, – ствердила Карі. – Кожен чоловік знає, що він стане головним підозрюваним, якщо не зможе представити справу так, ніби його дружина була убита з іншої причини. Пограбування, наприклад.

– Іще яка-небудь причина?

– Крім ревнощів? Любов. Ненависть. Є щось іще?

– Ні, – сказав Симон. – Інших немає.

Пополудні того дня в Осло пройшла злива, істотно, втім, не освіживши місто. А коли сонце проклало собі путь крізь кучугури хмар, воно припекло так, наче намірялось надолужити втрачене, – аж біла пара потяглася вгору з дахів та асфальту.

Луїс прокинувся, коли сонце було так низько в небі, що його промені світили просто чоловікові в очі. Він огледівся на білий світ. На людей і автомобілі, що шастали туди й сюди перед його мисочкою для подаянь. Бізнес його був колись доволі прибутковий, аж доки кілька років тому до Норвегії почали прибувати румунські цигани. Певна їх кількість зросла до незчисленної. А далі – аж роїтися стало, як від сарани. Сарана ця займалась крадіжками, жебрацтвом та шахрайством. І, як з усіма шкідниками, з ними слід би боротися всіма доступними засобами. З цього питання Луїс тримався простого переконання, що норвезькі жебраки – так само, як і норвезькі судноплавні компанії, – мають право на захист з боку держави від іноземної конкуренції. Та, за станом речей на сьогоднішній день, йому треба було братися за крадіжки – справу не тільки виснажливу, але, по-щирості, не гідну порядного жебрака.

Він зітхнув і тицьнув брудним пальцем у мисочку для подаянь. Щось у ній шурхнуло. Не монети. Банкноти? У такому разі треба їх мерщій прибрати у кишеню, доки якийсь циган не поцупив. Він зазирнув у мисочку. Двічі кліпнув очима. Потім витяг те, що в ній лежало. Годинник. Дамський годинник, якщо точніше, Rolex. Підробний, ясна річ. Але важкенький. Дуже важкий. Як люди носять такі тягарі на зап’ясті? Він чув, такі годинники, як цей, не пропускають воду на глибині до п’ятдесяти метрів, що, безперечно, може стати у пригоді, якщо підеш купатися, і не скинеш перед тим годинника. Невже ж… А хіба бракує навколо диваків! Луїс подивився в один, потім в інший бік. Він знав одного годинникаря на розі Сторнтінсгата – вони разом ходили до школи. Він би мусив…

Луїс, крекчучи, підвівся на рівні.

Кіне стояла поруч зі своїм візком і курила цигарку. Але коли загорівся зелений чоловічок на світлофорі і решта пішоходів навколо неї рушили, вона залишилася на місці. Вона передумала. Вона сьогодні не переходитиме вулицю. Вона залишиться, де зараз є, і докурить свою цигарку. Візок вона позичила в «Ікеї» ще хтозна-коли, в давні-давні часи. Просто покотила його із супермаркету – й у фургон на автостоянці. Відвезла його разом з ліжком Хемнес, столом Хемнес і книжковими шафами Біллі до місця, яке, вона думала, стане їхнім майбутнім. Її майбутнім. Він установив меблі, перш ніж забодяжити ширку для них обох. Тепер його вже немає на цьому світі, а вона є. Вона тут, і вона більше не наркоманить. З нею все гаразд. Та коли це було, коли вона востаннє спала у ліжку Хемнес? Вона наступила на недопалок і взялася за руків’я візка з «Ікеї». Саме тоді й зауважила, що хтось – ймовірно, один з пішоходів – залишив пластиковий пакет поверх брудної вовняної ковдри в її візку. Вона роздратовано схопила той пакет: аж ніяк не вперше люди плутали наповнений її майном візок зі звичайним відром для сміття. Обернулась було назад: вона з заплющеними очима могла б знайти кожен контейнер для сміття в Осло і знала, що один з них розташований просто за нею. Аж раптом зупинилась. Її заінтригувала вага пластикового пакета. Вона розгорнула його. Встромила в нього руку і витягла на сліпуче пообіднє сонце його вміст. Вміст пакета сяяв і виблискував. Ювелірні вироби. Намиста і каблучки. Підвіски діамантові, а метал – щире золото. Справжнє золото, справжні діаманти! Кіне була майже впевнена в цьому – вона свого часу бачила і золото, і діаманти. Зрештою, меблі в будинку її дитинства не були самозбірні.