Ю Несбьо - Син

Сара подивилася на чоловіка, що сів у метро на станції «Хольменколлен». Він зайшов у сусідній вагон – у той, з якого вона щойно перейшла в інший, бо на станції «Воксенліа» сіли троє молодиків у бейсболках козирком назад. У період літніх канікул, у поїздах метро, одразу по ранкових годинах пік буває небагато людей, тож вона у своєму вагоні була єдиною пасажиркою. Зараз та трійця почала допікати іншому пасажирові. Вона почула, як найменший з них – по всьому видно, заводій – обізвав чоловіка гівнюком, кпив з його кросівок, звелів йому вимітатися з їхнього вагона, ще й плюнув просто йому під ноги. Корчать із себе крутих гангстерів. А тепер один з них, гарненький блондинчик, ймовірно, полишений сам на себе синочок із заможної родини, вихопив пружинний ніж. Боже милосердний! Невже він справді наміряється… Він махнув ножем просто чоловікові перед обличчям. Сара мало не скрикнула. З того вагона долинув регіт. Блондин встромив ножа в сидіння у чоловіка між колінами. Заводій сказав щось, дав чоловікові п’ять секунд, щоб вийти. Той піднявся. На мить Сарі здалося, що він думає дати відсіч. Він так і думав. А тоді притиснув до себе свою червону спортивну торбу і перейшов в інший вагон.

– «Факін лузер!» – гукали вони йому вслід мовою MTV.

І без угаву реготали.

У поїзді були тільки вона, він і троє молодиків. У дверях, що з’єднували два вагони, чоловік зупинився на кілька секунд, балансуючи, і їхні очі зустрілися. І хоча вона виразно не побачила страху в його очах, однак знала, що страх там був. Одвічний страх слабких виродженців, які завжди пасують, відступають, поступаючись територією тим, хто вишкіряє ікла і погрожує фізичною розправою. Він був огидний Сарі. Вона зневажала його немічність. І слабкодуху доброту, якою він, безперечно, виправдовує себе. У глибині душі вона б хотіла навіть, щоб вони його віддухопелили. Це б навчило його трохи ненавидіти зло. І нехай би він прочитав це все в її очах. І став би сіпатись, як риба на гачку.

Де там! Замість того він усміхнувся їй, тихенько проказав «Привіт!», сів за два ряди від неї і став задумливо дивитись у вікно, ніби нічого й не сталося. Господи! На що ж ми перевелись? Купка жалюгідних слабаків, яким бракує самоповаги навіть на те, щоб відчувати сором за себе. Вона заледве подолала бажання і собі плюнути йому під ноги.

– А ще кажуть, у Норвегії немає вищих класів, – зауважив Симон Хефас, тримаючи біло-помаранчеву поліційну стрічку так, щоб Карі Адель могла під нею пройти.

Полісмен із задишкою і лискучим від поту лобом зупинив їх перед гаражем на дві машини. Вони показували йому свої посвідчення; він уважно перевірив фотографії і попросив Симона скинути темні окуляри.

– Хто знайшов тіло? – запитав Симон, мружачись від різкого сонячного світла.

– Прибиральники, – відповів полісмен. – Вони прийшли на роботу опівдні й одразу зателефонували в поліцію.

– Є свідки? Хтось бачив або чув що-небудь?

– Ніхто нічого не бачив, – сказав полісмен. – Але одна сусідка твердить, що чула гучний виляск. Спершу вона подумала, що то гумова шина луснула. У таких районах, як цей, звуки пострілів не дуже розпізнають.

– Дякую, – сказав Симон, надівши свої темні окуляри, і рушив попереду Карі сходами на ґанок, де криміналісти в білих халатах обстежували вхідні двері у стилі старої школи – з невеликою чорною щіточкою.

Маленькими прапорцями було позначено територію, яку криміналісти вже обстежили, і вона тяглася просто до тіла, що лежало на підлозі в кухні. Промінь сонця падав крізь вікно на кам’яну підлогу, виграючи відблисками в калюжах води і на скалках битого скла, серед розкиданих стокроток. Чоловік у костюмі сидів навпочіпки поруч з тілом і щось обговорював з медичним експертом, якого Симон одразу впізнав.

– Перепрошую… – звернувся Симон до чоловіка в костюмі, і той подивився на новоприбулих.

Побачивши його чорні кучері, напомаджені засобами для догляду за волоссям, і ретельно причесані вузькі бакенбарди, Симон спитав себе, чи чолов’яга не італієць.

– …але хто ви?

– Я міг би поставити вам те саме запитання, – сказав чоловік, не роблячи спроби підвестись.

На вигляд, як здалося Симону, чоловікові було трохи за двадцять.

– Старший інспектор Хефас, відділ убивств.

– Дуже приємно. Осмунд Бйорнстад, я інспектор кримінальної поліції КРИПОС [19]. Схоже, вам не повідомили, що цю справу передають нам.

– Хто мав повідомити?

– Ваш власний шеф, як заведено.