Ю Несбьо - Син

– Ідеально, – засміялась вона і заплескала в долоні.

Він усміхнувся. І щойно усмішка досягла очей, наче електронагрівач увімкнувся. То була такого роду усмішка, що розслаблює напружені м’язи і заспокоює ображені почуття. Саме та усмішка, якої гостро потребує той, хто страждає на втому співчуття. Потребує, але – досі їй це не спадало на думку – не може собі дозволити. Вона відвела погляд від його очей і оглянула його з голови до ніг.

– Прикро, що я не маю для тебе жодних пристойних черевиків.

– Ці теж нормальні, – постукав він об підлогу підбором своєї синьої кросівки.

Вона усміхнулася, але цього разу уникаючи дивитись йому в очі.

– І тобі треба підстригтись. Ходімо.

Вона пішла за ним угору сходами, назад до приймальні, всадовила його на стілець, накрила двома рушниками і знайшла кухонні ножиці. Вона намочила його волосся водою з кухонного крана і розчесала своїм власним гребінцем. І, супроводжувані коментарями і жартівливими пропозиціями дівчат з адміністрації, жмутки волосся стали падати на підлогу. Кілька пожильців зупинились біля віконця приймальні, нарікаючи, мовляв, їм ніколи не пропонували стрижку, то чого ж це до новачка таке особливе ставлення?

Марта відмахувалась від них, зосередившись на перукарській справі.

– Де ти шукатимеш роботу? – спитала вона і подивилась на тоненькі білі волосинки на шиї.

Тут знадобилась би електробритва. Або одноразове лезо.

– У мене є деякі контакти, але я не знаю, де вони тепер, ці люди, мешкають. То я думав, що мав би подивитись у телефонній книзі.

– У телефонній книзі? – пирхнула одна з дівчат. – Ти можеш подивитись їх просто в Мережі.

– Я можу таке зробити? – здивувався молодий чоловік.

– Ти це серйозно? – розсміялась вона.

Занадто голосно розсміялась. І очі її блищали, як помітила Марта.

– Я купив мобільний телефон з Інтернетом, – сказав він. – Але я не знаю, як… Тобто…

– Я покажу тобі! – підійшла до нього дівчина і простягнула руку. Він дістав мобільний телефон і віддав їй. Вона стала впевнено натискати клавіші.

– Ти просто в Google вводиш… Як звати?

– Звати?

– Так. Ім’я. Мене звати Марія, наприклад.

Марта послала їй стиха застережливий погляд. Дівчина молода і щойно почала працювати з ними. Вона вивчала соціальні науки, але їй бракувало практичного досвіду. Того досвіду, що допомагає точно визначати невидиму грань між професійною турботою та панібратством з мешканцями Центру.

– Іверсен, – сказав він.

– На таке прізвище забагато посилань вивалиться. Ти знаєш ім’я?

– Покажи мені, як шукати, а решту я зроблю сам, – сказав молодий чоловік.

– Гаразд.

Марія натиснула ще кілька клавіш і вручила йому його мобільний телефон.

– Просто введи ім’я.

– Дуже тобі вдячний.

Марта скінчила, залишилися тільки світлі волосинки на шиї, і вона пригадала, що сьогодні знайшла лезо, встромлене у вікно в кімнаті, з якої вона зранку виселяла пожильців. Лезо, – яке, поза сумнівом, застосовувалось для подрібнення коксу перед тим, як нюхати, – вона тоді поклала на кухонному столі, щоб безпечно його утилізувати з черговим контейнером уживаних шприців. Тепер вона запалила сірник і кілька секунд потримала його над полум’ям. Потім промила його під струменем води і затисла між великим і вказівним пальцями.

– Ти маєш зараз сидіти дуже спокійно, – сказала вона.

– Угу, – відказав молодий чоловік, зайнятий натисканням клавіш на своєму мобільному телефоні.

Вона здригнулася, дивлячись на тонке сталеве лезо, що ковзало по ніжній шкірі на шиї. Вона бачила, як падають зрізані одним дотиком волосинки. Мимоволі їй спало на думку: як мало потрібно… Як мало відділяє життя від смерті. Щастя від трагедії. Сенс від безглуздя. Вона закінчила і подивилась через його плече. Побачила ім’я, яке він вводив, іконку заданого пошуку.

– Готово, – оголосила вона.

Він відкинув голову і подивився на неї.

– Дякую.

Вона зняла з нього рушники й одразу пішла у пральню, щоб не розкидати волосся.

Джоні Пума лежав у темряві, обличчям до стіни, коли почув, як повернувся крадькома його ворог по кімнаті, тихо зачинивши за собою двері. Пройшов по кімнаті навшпиньки. Але Джоні був насторожі. Хлопець скуштував би залізного кулака Пуми, коли б тільки спробував зазіхнути на його заначку.

Проте його ворог по кімнаті навіть не зробив спроби наблизитись; натомість Джоні почув, як відчинились дверцята шафи.

Він крутнувся у своєму ліжку. То була шафа не його, а ворога. Отже, все гаразд; Джоні зрозумів, що хитрий хлопець, мабуть, уже встиг обшукати шафу Джоні, доки той спав, і переконався, що нічого цінного там не зберігається.