Ю Несбьо - Син

– Андерс! – зойкнула Марта. – Андерсе, припини!

Від четвертого удару на вилиці хлопчини тріснула шкіра. Від п’ятого він опустився на коліна.

Двері з боку водія таксі відчинились, і таксист вийшов був з машини, але хлопець підніс руку, показуючи водієві, щоб тримався якомога далі від сутички.

– Ти боягузливе падло! – кричав Андерс. – Не смій наближатись до моєї нареченої!

Хлопець підняв обличчя до Андерса, неначе підставляючи під зручним для удару кутом неушкоджену щоку. Андерс хвицнув його ногою. Голова хлопця відкинулась назад, і він – як був на колінах – упав, розкинувши руки, як той футболіст, що біжав тріумфально полем після забитого голу.

Гострий носак Андерсового черевика, мабуть, розсік Сонні скальп, бо з волосся йому побігла цівка крові. Падаючи, Сонні проїхався плечима по гравію, і піджак його розстебнувся. І Марта побачила, як Андерс, лаштуючись до чергового удару, раптом закам’янів. Він втупився очима у черево Сонні, і вона підбігаючи побачила те саме, що й він. Пістолет. Матовий блиск рукоятки пістолета, ствол якого був застромлений за ремінь. Пістолет весь час був у нього напохваті, але Сонні не торкнувся зброї.

Вона поклала долоню Андерсові на плече, і він здригнувся, ніби різко прокинувшись від сну.

– Іди в будинок, – наказала вона йому. – Цієї ж миті!

Він збентежено кліпнув очима. Тоді зробив, як наказували. Він пройшов повз неї до ґанку, де вже стовбичили гості.

– Повертайтесь усередину! – гукнула до них Марта. – Він з Центру Iла. Я сама дам собі раду. Всі йдіть усередину!

Марта присіла навпочіпки поруч із Сонні. Кров збігала йому з чола і вниз по переніссю. Він дихав ротом.

Зі сходів пролунав нав’язливий безапеляційний голос:

– Марто, серденько, чи це справді так необхідно? Зрештою, ти підеш з тієї роботи, щойно ви з Андерсом…

Марта заплющила очі і набралася духу.

– Вас теж стосується! Замовкніть і йдіть у дім цієї ж миті!

Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що він усміхається. А тоді він прошепотів закривавленими вустами, так тихо, що вона змушена була нахилитися, щоб розчути:

– А він правий, Марто. Справді відчуваєш, як любов омиває і очищає.

Потім він підвівся, постояв якусь мить, похитуючись, і невпевненою ходою рушив до таксі.

– Зачекай! – гукнула вона і схопила портфель, який досі лежав на гравійній стежці.

Але таксі вже їхало вулицею в бік темряви, що згущувалася в глибині житлового кварталу.

Івер Іверсен погойдувався на підборах і обертав за ніжку порожній келих з-під мартіні. Він дивився на гостей, що позбивалися в групки на білосніжній терасі й у вітальні. Вітальня, розміром з бальну залу, декорована була на смак тих, кому не випало в ній мешкати. «Дизайнери інтер’єрів з необмеженим бюджетом і обмеженим хистом», – сказала б Айнете. Чоловіки були одягнені в смокінги, як вимагалось у запрошеннях. Жінок було помітно менше, але не тільки з цієї причини вони виділялися серед гостей. Сліпучо-вродливі, спокусливо-юні, вони, до того ж, утворювали унікальну етнічну мішанину. Вечірні сукні з високим розрізом, оголеною спиною і глибоким декольте. Елегантні, екзотичні, і всі імпортовані. Справжня краса завжди рідкісна. Івер Іверсен анітрохи б не здивувався, якби хтось провів кімнатою сніжного барса.

– Схоже, тут усі фінансисти Осло.

– За винятком не надто розбірливих, – сказав Фредрік Ансґар, поправляючи краватку-метелик і потягуючи джин з тоніком, – або тих, що перебрались у надто віддалені літні будинки.

Дарма, подумав Івер Іверсен. Якщо їхні справи пов’язані з Твілінґеном, вони приїдуть навіть здалеку. Не посміють знехтувати запрошенням. Твілінґен. Він подивився на величезного чоловіка, що стояв поруч з роялем. Такий міг би позувати для зображення ідеального роботяги на радянських пропагандистських плакатах або для скульптур Віґелана у Фрогнер-парку. Все в ньому було міцне, наче вирізьблене з каменя: його голова, руки, долоні, литки. Високий лоб, тверде підборіддя, повні губи. Його співрозмовником був кремезний тип, понад метр вісімдесят на зріст, але проти Твілінґена він видавався карликом. Іверу здалося, що цього типа він теж знає. Той мав пов’язку на одному оці. Ймовірно, якийсь магнат, фото якого він бачив у газетах.

Іверсен взяв собі інший мартіні з таці в одного з кельнерів, що крутились вітальнею. Він знав, що не слід би, що він уже й без того добряче напідпитку. Але йому начхати. Зрештою, він же вдівець у жалобі. Проте він також усвідомлював, що напиватись тут йому небезпечно. Бо він ризикує бовкнути щось таке, про що згодом пошкодує.