Ю Несбьо - Син

– Пригадуєш, як ми вперше зустрілися? – запитав Симон, пестячи руку Ельзе на пуховій ковдрі.

Дві інші пацієнтки в її палаті спали за своїми шторками.

– Ні, – усміхнулась вона, і Симон уявив собі іскорки в її дивовижно чистих і блискучих блакитних очах під пов’язкою. – Але ти пам’ятаєш. Ну ж бо, розкажи мені ще раз.

Замість того, щоб усміхнутись у відповідь, Симон тихенько хихикнув. Так, щоб вона почула.

– Ти працювала у квітковій крамниці в Ґрьонланді. А я прийшов по квіти.

– Віночок, – сказала вона. – Ти прийшов, щоб купити віночок.

– Ти була такою вродливою, що я постарався поговорити з тобою більше, ніж передбачала моя покупка. Попри те, що ти була аж надто юною для мене. Але доки ми розмовляли, я наче помолодшав. І наступного дня я прийшов, щоб купити троянди.

– Ти купив лілеї.

– Авжеж, звісно. Я хотів, щоб ти подумала, що вони для друзів. Але втретє я вже купив троянди.

– І вчетверте.

– В моїй квартирі назбиралося стільки квітів, що важко було дихати.

– І всі квіти для тебе одного.

– Вони всі були для тебе. Я тільки доглядав за ними для тебе. А потім я запросив тебе на побачення. Я ніколи в своєму житті так не хвилювався.

– У тебе був такий переляканий вигляд, що мені совість не дозволила відмовити.

– Цей трюк завжди спрацьовує.

– Ні, – засміялась вона. – Ти був переляканий. Але мене привабив сум у твоїх очах. Життєвий досвід. Прониклива туга. Такі речі, знаєш, зачаровують юну жінку.

– Ти завжди казала, що тебе привабила моя атлетична статура і вміння слухати.

– Нічого такого не було! – засміялась вона ще голосніше, і Симон розсміявся разом з нею.

Добре, що вона не могла бачити його зараз.

– Першого разу ти купив віночок, – тихо проказала вона. – Ти підписав картку і дивився на неї якийсь час, а тоді кинув її у кошик для сміття і написав іншу. Після того як ти вийшов, я витягла картку з кошика і прочитала її. Там було написано: «Коханню мого життя». Саме це привернуло мою увагу.

– Отакої! Чи не ліпше зустріти того, хто думає, що не знайшов іще кохання свого життя?

– Я хотіла зустріти чоловіка, здатного кохати, по-справжньому кохати.

Він кивнув. Упродовж багатьох років вони повторювали цю історію одне одному так часто, що репліки закарбувались у пам’яті як театральна роль, разом з відповідними реакціями, і відтворювалися з удаваною спонтанністю. Вони колись пообіцяли казати одне одному все, абсолютно все, і після того, як вони це зробили, після того, як вони перевірили, скільки правди інший міг витерпіти, їхні звіряння стали стінами і дахом їхнього спільного дому.

Вона стиснула його руку.

– І ти був тим чоловіком, Симоне. Ти знав, як кохати.

– Тому, що ти зцілила мене.

– Ти сам себе зцілив. Кинути азартні ігри вирішив ти, а не я.

– Ти стала моїми ліками, Ельзе. Без тебе я…

Симон зробив глибокий вдих. Він сподівався, що вона не розчула тремтіння в його голосі. У нього не було сили повертатись до цього. Не зараз, не сьогодні. Він не хотів повторювати історію про свою залежність від азартних ігор і про борги, в які він, зрештою, втягнув також її. Він зробив таке, що не можна пробачити, – тайкома заклав їхній будинок. І програв. І вона його пробачила. Вона не гнівалась, не пішла з дому, не змушувала його страждати від наслідків, не ставила йому жодних ультиматумів. Усе, що вона зробила, – це погладила його по щоці й сказала, що пробачає його. І він плакав, як дитина, і тієї миті пекучий сором спалив його потяг до пульсуючого життя на межі надії і страху, де все поставлено на карту і може бути вигране або програне в одну мить, де страх перед катастрофічною, остаточною поразкою збуджує майже так само, як думка про виграш. Це була правда, того дня він зав’язав. І ніколи більше не закладався, бодай навіть на пиво, і то був його порятунок. То був їхній порятунок. Разом з угодою розповідати одне одному геть усе. Усвідомлення того, що він здатен до самоконтролю і мужності, здатен бути цілковито чесним з іншою людиною відродило його як чоловіка і людину. Так, і навіть змусило його рости над собою, наче він ніколи й не був у владі ганебної залежності. Можливо, саме це пояснює, чому останніми роками він відкинув поліційну звичку бачити в кожному злочинцеві невиправного негідника і ладен був кожному давати другий шанс, хоч така позиція різко контрастувала з його професійним досвідом.

– Ми – як Чарлі Чаплін і квіткарка, – сказала Ельзе. – Якщо відтворити кіно в зворотному напрямку.