Ю Несбьо - Син

Симон натиснув клавішу і зупинив запис.

– Я думаю, зрозуміло, хто відповідає на запитання.

З коротким жестом, який міг означати що завгодно, велетень відповів:

– Це те, що ти продаєш?

– Цей запис надійшов мені з адреси Hotmail, який я не міг, та й не намагався відстежити. Адже я поки що єдиний, хто знає про цей звуковий файл. У якому начальник в’язниці…

– Заступник директора.

– …в’язниці Статен зізнається, що має таємний рахунок, на який він отримував гроші від Хуґо Нестора. Я перевірив номер рахунку – інформація правильна.

– В чому її цінність для мене?

– В тому, що я не передам її колегам у поліції, а ти не втратиш цінного наймита… – Симон відкашлявся, – …іще одного цінного наймита.

Здоровило знизав плечима.

– Заступника директора тюрми можна замінити. В будь-якому разі, Франк – відпрацьований матеріал. Що ти ще маєш, Хефасе?

Симон випнув нижню губу.

– Я маю докази того, що ти відмивав гроші через операції з нерухомістю Іверсенів. І результати аналізу ДНК, що пов’язують Івера Іверсена-старшого з в’єтнамською дівчиною, яку ти ввіз у країну, убив, а Сонні Лофтусу сплатив, щоб той узяв провину на себе.

Той погладив собі горло двома пальцями.

– Я зрозумів. Далі.

– Якби я отримав гроші на операцію, я подбав би, щоб за жодним з цих фактів не проводилось розслідування.

– Про яку суму йдеться?

– Два мільйони крон.

– Ти міг би шантажувати на таку суму безпосередньо Іверсена. То навіщо прийшов до мене?

– Я хочу більше, ніж самі гроші.

– Що іще?

– Я хочу, щоб ви припинили шукати хлопця.

– Синка Лофтуса? З якого б це дива?

– Аб Лофтус був моїм другом.

Чоловік деякий час мовчки дивився на Симона. Потім відкинувся на спинку крісла і постукав пальцем по склу акваріума.

– На вигляд звичайний акваріум, правда? А чи знаєш ти, Хефасе, скільки коштує ота сіра рибка, схожа на звичайну кільку? Не знаєш, бо я не хочу, щоб у вашому економічному відділі пронюхали, що деякі колекціонери ладні віддати за неї мільйони крон. Рибка не дуже оригінальна чи приваблива на вигляд, але вона неймовірно рідкісна. Таким чином, її вартість визначається тим, яку найвищу ціну схильний сплатити покупець, якому рибка потрібна.

Симон засовався на своєму стільці.

– Річ у тім, – вів далі здоровань, – що Сонні Лофтус мені потрібен. Він рідкісна риба і має для мене більшу цінність, ніж для будь-якого іншого покупця. Бо він убив моїх людей і викрав мої гроші. Як гадаєш, я міг би правити цим містом упродовж двадцяти років, якби спускав людям такі речі? Він сам обернувся на рибку, яку я будь-що маю зловити. Мені жаль, Хефасе. Ми дамо тобі гроші, але хлопець – мій.

– Усе, що хлопець хоче, – це ім’я «крота», який зрадив його батька. А тоді він іде геть.

– Як на мене, я здав би йому «крота», від якого давно не маю жодної користі. «Кріт» припинив свою діяльність дванадцять років тому. Але навіть я ніколи не знав, хто він. Ми обмінювалися грошима та інформацією анонімно, і мене це влаштовувало. Я отримував те, за що платив. І ти, Хефасе, отримаєш. Зір для своєї дружини, правильно?

– Як забажаєш, – сказав Симон і підвівся. – Якщо вам потрібен хлопець, я знайду гроші десь-інде.

Той зітхнув.

– Гадаю, Хефасе, ти неправильно розумієш наші позиції.

Симон побачив, що блондин теж підводиться.

– Як досвідчений гравець, ти мав би знати, що свої карти треба перевірити до того, як починаєш гру, – сказав здоровань. – Оцінювати свої карти потім уже запізно, правда?

Симон відчув руку блондина на своєму плечі. Він насилу стримався, щоб не скинути її. Він знову сів. Його співрозмовник перехилився через стіл. Від нього відгонило лавандою.

– Іверсен розповів мені про зразки ДНК, з приводу яких ти приходив до нього. Тепер у тебе оцей звуковий файл. Це означає – ти маєш контакт із хлопцем, правда? Відтак, ти виведеш нас на нього. На нього і на все, що він у нас викрав.

– А якщо я скажу «ні»?

Той знову тяжко зітхнув.

– Чого ми всі боїмося, Хефасе, коли старіємо? Померти на самоті, правда? Справжня причина, чому ти робиш усе можливе, щоб відновити зір своїй дружині, – в тому, що ти хочеш, аби вона дивилась на тебе, коли ти помиратимеш. Бо ми кажемо собі, що, так помираючи, ми менш самотні, правда? То уяви собі смертне ложе ще більш самотнє, аніж один зі сліпою, але таки живою дружиною поруч…

– Що?!

– Бо, покажи йому.

Блондин підняв свій мобільний, щоб Симон бачив. Показав йому фото. Симон упізнав лікарняну палату. Ліжко. Сплячу жінку в ліжку.