Ю Несбьо - Син

Двері відчинилися, і Франк підвів голову. Він сподівався, що це анестезіолог, оскільки вже не самий тільки палець, але також голову і все тіло його проймав лютий пульсуючий біль.

Але на високому стрункому чоловікові був не білий чи зелений медичний одяг, а сірий діловий костюм.

– Понтій? – здивувався Франк.

– Привіт, Арілде. Я лише хотів подивитись, як ти почуваєшся.

Франк примружив одне око. Так, наче це допомогло б йому визначити справжню причину візиту начальника поліції. Парр сів поруч з ним на ліжко. Кивнув у бік його перев’язаної руки.

– Болить?

– З цим уладнається. Скажи радше, ви шукаєте його?

Парр стенув плечима.

– Лофтус наче розчинився у повітрі. Але ми його знайдемо. Ти хоч зрозумів, чого він хотів?

– Чого хотів? – пирхнув Франк. – Хто второпає, чого він домагається? Він влаштував якийсь божевільний хрестовий похід.

– Отож-бо, – сказав Парр. – Тому реальне питання полягає в тому, коли і де він завдасть наступного удару. Він не дав тобі жодних підказок?

– Підказок? – простогнав Франк, обережно зігнувши руку в лікті. – На зразок?

– Ви ж, напевне, про щось розмовляли?

– Він говорив. А в мене був кляп у роті. Він хотів знати, хто був «кротом».

– Так, я бачив.

– Що ти бачив?

– Те, що ти писав у себе в кабінеті. Принаймні те, що не позаливало кров’ю.

– Ти був у моєму кабінеті?!

– Арілде, справа на контролі на вищому рівні. Він же серійний убивця. Погано було вже те, що преса нас торгала, а тепер ще й політики починають утручатись. Із цієї миті я безпосередньо займаюся справою.

Франк знизав плечима.

– Гаразд.

– Маю до тебе запитання…

– Понтію, мені зараз іти на операцію, і мені болить нестерпно. Із питанням не можна зачекати?

– Ні. Сонні Лофтуса допитували у зв’язку з убивством Еви Морсанд, але він заперечив свою причетність. Хто-небудь казав йому, що її чоловік був нашим головним підозрюваним, перш ніж волосини Лофтуса знайшли на місці злочину? Чи що у нас були свідчення на користь причетності Інве Морсанда?

– Звідки мені знати? До чого ти хилиш?

– Та ні, я для порядку поцікавився.

Парр поклав руку Франкові на плече, і йому біль побіг по руці вниз.

– Тобі зараз треба думати про операцію.

– Дякую, але тут нема чого багато обдумувати.

– Так, мабуть, немає, – погодився Парр, скидаючи свої прямокутні окуляри і починаючи полірувати їх з байдужим виглядом. – Тобі треба тільки полежати спокійно, доки фахівці виконають роботу…

– Так, – промимрив Франк.

– …доки вони поскладають тебе з частин. І будеш знову цілий.

Франк ковтнув слину.

– Отже, – сказав Парр, надіваючи окуляри, – ти сказав йому, хто був «кротом»?

– Ти маєш на увазі, чи я сказав йому, що то був його рідний батько? Аб Лофтус, він же зізнався! Якби я написав це на тому аркуші паперу, хлопець відрізав би мені голову!

– Арілде, що ти йому сказав?

– Нічого! Що я міг йому сказати?!

– Саме це мене й цікавить. Мені цікаво, чому хлопець був настільки переконаний у можливості отримати потрібну інформацію саме від тебе, що він наважився вдертись заради цього просто у твою в’язницю.

– Понтію, хлопець божевільний! Ти сам знаєш, рано чи пізно кожен наркоман стає психопатом. «Кріт»? Боже милосердний! ця історія пішла в небуття разом з Абом Лофтусом.

– То що ти йому таке сказав?

– Про що ти?

– Він лише відтяв тобі палець. Решта всі – загинули. А тебе він пощадив. Напевне, ти йому щось дав. Не забувай, Арілде, я знаю тебе.

Двері відчинились, і два усміхнених медики в зелених хірургічних піжамах увійшли в палату.

– То що, прокотимось? – весело запитав один з них.

Парр поправив окуляри.

– У тебе, Арілде, кишка тонка.

Симон ішов вулицею, нахиливши голову проти морського вітру, що віяв з фіорду, понад Акерським молом Брюгге і Мункадамсвейєн, до місця, де шлях звужувала міська забудова, і повернув, набираючи швидкості, вздовж Русельоквейєн. Симон зупинився перед церквою, затиснутою між двома багатоквартирними будинками. Церква Святого Павла в Осло набагато скромніша, ніж однойменні святині в інших столицях. Католицька церква в протестантській країні. Вона орієнтована не в той бік – на захід, і має спереду лише натяк на дзвіницю. Лічені три сходинки ведуть до входу. Але церква завжди відчинена. Він знав це тому, що був тут колись пізно ввечері, у розпал кризи, і вагався, чи варто зробити ці три кроки. Він прийшов сюди безпосередньо після того, як усе втратив, і ще до того, як знайшов свій порятунок в особі Ельзе.