Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Які покази? – щиро здивувався Князевич.

– А будь-які, коли ви в таке здатні повірити. Повірите й моїм словам, теж будь-яким. Софія Новицька, я знав її трошки, до речі… Зґвалтувала хлопчика, цей уже в мене на очах виріс, таке дитя бігало ось тут, коридором. Міг би теж стати професором, лежить у лікарні, кажуть – усе, інвалід. Його батьки Софію виловили, до лісу затягли? Я й це вам підтверджу, як на те пішлося! Вірите в це, але бажаєте, щоб розбиралися без вас, – підтверджу. Коли про Лизгунова йдеться, тут ми вже знаємо: в кожній хаті має кревного ворога. Гайда, арештовуйте всіх, мене лишіть, ну, парторга ще, дільничного, голову сільради, хоча і в нього з родичами не все лояльно. Ви ж за цим приїхали, хіба ні? Знову ми з вами, до речі, без протоколу говоримо… То як, так чи ні?

Чай за цей час зовсім охолов. Князевич замислено допив його до осаду, покрутив спорожнілого кухля в руці.

– За правдою я приїхав.

– Я вам правду сказав.

– Судячи з усього, мою персону жваво обговорюють у селі. Виходить, у людей саме такі настрої, що я кат і прийшов усіх арештовувати й судити? Так чи ні?

Їхні погляди зустрілися. Затим Рогоза теж допив свій чай.

– Ви ж не вірите, що Божа кара буває. А таємне джерело з живою та мертвою водою – існує, хоч і відкривається не всім. Ви навіть не хочете чути, що вночі тутешній ліс інакший, ніж удень. – Старий сторож підвівся, акуратно поставив чужого кухля на стіл, узяв із простягнутої руки свого. – Ви шукаєте винних, реальних, із плоті та крові, винуватих у тому, що відбувається, може статися, за непідвладними всім нам законами. Не хочу більш нічого казати, в чомусь вас переконувати, просто поміркуйте над цим перед сном. Хочете вважати, що захищаю… намагаюся захистити від вас село, котре стало моїм рідним, – хай буде так. Більше ні в чому переконувати вас, товаришу слідчий, не буду. Добраніч, ви, певне, стомилися.

Двері за сторожем зачинилися.

Лишившись сам, Ігор Князевич раптово зрозумів, як справді стомився. Накотилося стрімко, все й відразу: не нинішня піша прогулянка на загал вісім годин, не вчорашня дурисвітська, позбавлена жодного сенсу так звана гульня, не напруження останніх тижнів – здалося, Ігоря Князевича враз утомило навіть саме життя. Щойно зрозумів це, тіло охопила дивна легкість: так було, коли він та дружина нарешті перестали вдавати з себе подружню пару, а за один вечір, ба за одну годину раз і назавжди домовилися – вони чужі, вкупі бути не просто не можуть, навіть права не мають. Тепер, у цій невеличкій убогій кімнатці, посеред загубленого серед лісу прикарпатського села, Ігор зміг пояснити, як стається те, про що пишуть майстри художнього слова: камінь у буквальному, відчутному розумінні цього слова звалився з серця.

Стало дуже легко, навіть радісно.

Густа втома накотила не стрімким важким валом – м’яко накрила, огорнула теплою затишною хвилею, буквально потягнула донизу, змусила лягти на незібране ліжко. Так Князевич побув якийсь час: у позі ембріона, ноги, взуті в кирзаки, на підлозі, верхня частина тулуба – на койці. Спати враз закортіло так, що Ігор не відчув сили не лише роззутися – стягнути з себе чужий одяг. Хоча стосовно цього швидко передумав: одягнутим затишніше, ночі в цих місцях справді холодніші, а топити, звісна річ, у вересні в школі ніхто не почне.

Долаючи шалене бажання поринути в глибокий сон, з останніх сил утримуючись на поверхні буття, Князевич таки приловчився, скинув чоботи – вони впали на підлогу один за одним з дуже довгим, як йому здалося, інтервалом і чомусь занадто голосно навіть для кирзових чобіт, аж луна відбилася, гукнули. Затягнувши на ліжко себе всього, Ігор спробував тепер висмикнути зісподу покривало. Вдалося, він уже не намагався забратися під ковдру, просто якимись недолугими рухами, котрі чомусь насмішили його самого – це ж треба так хвицати ногами! – Князевич як зміг накрив ноги, притримуючи тканину зігнутими носаками, після чого досить швидко знайшов зручне положення на койці: зазвичай аби вмоститися й заснути, йому, особливо тверезому, доводилося вовтузитися довго, і колишня дружина, до речі, виговорювала йому і за цю, як вона вважала, ваду.

Ліжко стояло біля стіни.

Ігореві враз здалося – стіна насувається, затягує його в себе, ось просто на ній вималюється величезний квадратний… ні… здається, круглий… таки овальний… але прямокутний, так, прямокутний, за формою та розміром спального місця, рот, готовий заковтнути людину просто з ліжком усередину, туди, де є інший світ, інше життя. Це або сон, або… Чомусь пригадався роман письменниці Шагінян [7]: там герой відчиняв у стінці потаємні дверцята десь в Америці, заходив у них, а виходив із іншої стінки, вже в Москві чи Ленінграді.