Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Навіть від шкільного?

– Тим більше від шкільного. – Ігор посміхнувся кутиком рота, загнув середнього пальця. – Кафка. У школах, тим паче – сільських, до того ж – глухих сільських, Кафку не вивчають.

– Освіту сільські вчителі здобувають в інститутах. Там Кафку принаймні згадують.

– Вірно, вірно. Тільки, повторюся, в сільських школах Кафка нікому не потрібен.

– До речі, товаришу Князевич, ви самі звідки про Кафку знаєте? Юристи його точно не вивчають. Хоча роман «Процес» напевне людям вашій професії, особливо в нашій країні, не завадило б студіювати бодай конспективно.

– Ось іще одне слово.

– Прошу?

– «Студіювати». Ні, Вікторе Григоровичу, сторожі так не говорять. – Тепер Ігор посміхався вже широко.

Рогоза стенув плечима.

– Судячи з усього, ви встигли поспілкуватися з нашим партійним вождем, товаришем Цибухом. І він відкрив вам очі щонайменше на моє, гм, темне минуле.

– Перестаньте, – відмахнувся Князевич. – Не набивайте собі ціни, але й не прибідняйтесь. Як і чому ви опинилися тут, у глухій школі-восьмирічці, та ще й сторожем при вашій-то освіті, мене насправді мало обходить. Знаєте, чому?

– Цікаво.

– Бо це поки що прямо не стосується справи, заради якої я тут.

– Усе ж таки справа є? І ви сказали – поки що?

– Григоровичу, ви забагато запитуєте в того, хто звик ставити питання сам. Хочете поговорити?

– Поставлю чайник. Тобто підігрію. Ви ж хочете чаю?

– Не відмовлюся. Запрошуєте до себе?

– Зайду до вас. Хоча мені нема чого ховати, але… як би це так сказати… Кімната, де ви оселилися, менш обжита. Мені чомусь завжди подобається її обживати, коли тут селять гостей. Знаєте, таке відчуття, ніби запрошують у гості по-сусідському. Як… – Сторож раптом замовк.

– Як раніше, ви хотіли сказати? – спробував угадати Ігор і, судячи з усього, вгадав.

– Ми вже пили чай з Романом Миколайовичем. Просто загрію чайник. – Сторож пустив його слова повз вуха. – Таємниць у мене нема, хочете – заходьте. Але мені зручніше там, у вас.

– Зручніше – то зручніше. – Прийшла черга Князевича знизувати плечима. – Заходьте в гості, запрошую.

– Дякую. – Видно, довкола всього цього старий справді влаштовував якусь свою невеличку та зовсім невинну гру. – Попоїсте чогось, може, трошки?

У шлунку ледь занило.

– Дякую, не треба. Ось чаю з травою, чи як ви кажете – флорою, саме воно.

– Зараз буде.

Дивно, але ключа Ігор під час перевдягання додумався перекласти в кишеню куртки.

Відчинивши двері та засвітивши світло, переконався: в по-спартанськи обставленому тимчасовому барлозі нічого не змінилося. Намацавши поглядом бляшанку кільок на підлозі біля стіни, чомусь засоромився вчорашнього жесту – раптом дійшло, що влупив нею об стіну, за якою, напевне, вже спав старий сторож. Навіщось крадькома роззирнувшись, ніби хтось міг підглядати, Князевич нагнувся, підняв консерву, поставив на стіл. Потім скинув куртку, почепив на бильця койки. Подумавши трохи, вирішив не роззуватись і, не знаючи, чим розважити себе в цей короткий проміжок часу, просто присів на ліжко.

Рогоза увійшов, для чогось делікатно постукавши, за кілька хвилин. В одній руці тримав чайник, що парував ароматом, у другій – повного кухля. Поставивши кухоль на стіл, втупився в такий самий, лише порожній, на аскетичному Ігоревому столі.

– Такої… Я вам чай приніс, а у вас тут… Чомусь забулося, що посуд маєте…

– Пусте, – махнув рукою Князевич, підсунув старому свого кухля. – Лийте сюди, тари, як у нас кажуть, вистачить.

Згідно кивнувши, Віктор Григорович обережно наповнив кухоль, примостився скраєчку біля столу, поставив чайник, підсунув посудину з варивом до себе.

– Будьмо здорові, – заклично хитнув кухликом. – Питиму з вашого, дізнаюся заразом ваші думки.

– Ну, ми ж не з одного п’ємо, так що ця прикмета тут не спрацює. Інакше я дізнався б ваші.

Зробивши великий обережний ковток, боячись обпекти горло, Ігор здивувався. Хоч напій парував, виявився не окропом, був гарячим настільки, наскільки треба, щоб пити невеликими ковтками, насолоджуючись насиченим, зовсім незвичним смаком рідини і при цьому уникаючи спокуси спорожнити кухля двома великими ковтками.

– Смачно. Що у вас там?

– О, цілий букет. Як кажуть, проти всіх хвороб.

– Аби ж так було.

– Вірте – й буде.

– Між іншим, про хвороби. – Ігор зробив іще ковток. – Фельдшер від вас оце вийшов, Кудімов. На щось скаржитесь?

– У своєму віці, молодий чоловіче, я готовий скаржитися на все. Хоча, з другого боку, нам, старшим, скаржитися вже гріх. Маєте рацію, Роман заходить періодично. Вважає себе моїм особистим лікарем, так би мовити.