Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Гойднув вітер верхівки дерев, шелеснув листям.

Назад поверталися мовчки, крокували сягнисто, намагалися навіть не дивитись один на одного.

До запитань, котрі потребували відповіді, додалося щонайменше одне. Князевич розумів – його провідник відчував це, сам хотів би дещо прояснити для себе. Та з огляду навіть на їхню нинішню недовгу розмову Цибух не міг не усвідомити: тільки ось сам подав себе київському слідчому, міністерському посланцеві, таким собі місцевим партійним емісаром, речником влади й великої могутньої країни, котрий постійно тримає руку на тутешньому, старанно прихованому антирадянському пульсі, – та враз йому самому вказали місце. Невідомий чоловік у військовій формі. Ще й серед лісу.

Вийшовши на околицю і знову минувши відьомську хату, біля будинку парторга розійшлися, скупо, швидше з увічливості, поручкавшись. Уже впевнено хилилося на вечір, і Князевич зловив себе на думці – вперше за досить тривалий період не стежив за часом, котрий пролетів непомітно, при тому що день почався тяжко та виявився доволі багатим на зустрічі й події. В Києві, особливо кілька останніх місяців, тяжіння часу й монотонність буття, котра не мала пояснення, неабияк відчувалася, навіть тиснула на єство.

Дивно.

Раніше нічого такого з ним не траплялося.

Вже звично вітаючись по дорозі з зовсім незнайомими жінками та чоловіками, Ігор дістався школи, свого нового дому. В дверях здибався з Кудімовим, фельдшер першим простяг руку, та коли Князевич дав зрозуміти, що треба поговорити, – швидко уточнив, наскільки це важливо саме тепер. Ігор чесно признався – ні, аж такого поспіху нема, після чого фельдшер скоромовкою послався на якісь родинні справи, сердечно запросивши прийти завтра з самого ранку. Вже коли прощався – не стримався:

– Почуваєте як себе, Ігоре Степановичу?

– А…

– Лише як лікар запитую. – Кудімов виставив руки перед собою вперед долонями. – Здоров’я… все гаразд?

– Мені так здається, запитання все ж таки не з повітря.

– Точно. – Фельдшер уже не стримував усмішки. – У нас тут село, товаришу Князевич. І вчора ввечері активна частина нашого села бачила вас у клубі. Не кажу про компанію, я цих хлопців знаю, нормальні. Але вас таки накачали, з незвички могло бути…

– Я – не спущене колесо, товаришу Кудімов. – Ігор вирішив дозволити собі офіційний тон. – Не колесо й не футбольний м’яч, які треба чимось там накачувати. До речі, тут, у Гайвороні, є кому оформлювати плітки та усні свідчення очевидців належним чином. І передавати куди треба. Там, де слід, відреагують… як вважатимуть за потрібне. Але добре, що зустрілися: до вас матиму справді серйозну розмову трошки згодом. Тож зайду неодмінно. У вас до мене все?

На лиці фельдшера не здригнувся жоден м’яз, хоча він навряд чи чекав на таку жорстку реакцію. Витримавши погляд Князевича й коротку, майже непомітну паузу, стримано, з демонстративною гідністю, Кудімов мовив:

– А в мене до вас, товаришу слідчий , нічого й не було надзвичайного. Так, просто поцікавився. Самі ж кажете – є кому давати особливу інформацію.

Ігор думав, Кудімов просто розвернеться й піде геть. Натомість побачив простягнуту на прощання руку, відчув міцний потиск, знову зустрівся з фельдшерським поглядом. Навіть якби в ньому щось і було, невпинні сутінки не давали змоги цього вгледіти і прочитати.

Зайшовши нарешті всередину, побачив у коридорі сторожа. Рогоза стояв у прогоні дверей своєї комірчини, тримаючи в руці невеличкий бляшаний чайник. Навіть зі свого місця Ігор відчув духмяний та п’янкий трав’яний аромат.

– Ви, я бачу, зовсім уже перевтілилися, – сказав сторож замість вітання. – Просто за Кафкою.

– З чого ви взяли?

Замість відповіді Віктор Григорович кивнув на Ігореве вбрання. Той мимоволі згадав: цим одягом йому вже сьогодні раз дорікнули, причому не так уже й давно.

– Облиште, нема ніякого перевтілення. Не маскуюся я тут ні під кого, не граюся у шпигунів, не закрадаюся в довіру, як зовсім на те пішлося. Хоча… чого це я перед вами виправдовуюсь?

– Ага, слушно: подумаєш, звичайний шкільний сторож.

– Не такий уже звичайний, як я подивлюся.

– О! Цікаво, що бачите за мною такого, чого не вгледів за собою я?

– «Перевтілилися». – Князевич загнув указівного пальця. – Повірте мені, Григоровичу, я за родом своєї діяльності мав безліч можливостей спілкуватися з людьми вашої професії. Ніби нічого особливого – але слова «перевтілення» я не чув ще від жодного звичайного сторожа. А повірте – бачив їх багато, професія зобов’язує спілкуватися з народом.