Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Справді накрапав дощ. Не лупив так, як учора, проте дрібним його теж не назвеш. Може, нікого за вікном і не було, це все дощові краплі й перевтома. Ігор набрав у легені повітря, щоб обізватися, та слова раптом застрягли всередині: темна тінь, концентрований згусток мороку, була тут, попереду, в дощовій ночі.

Закусивши нижню губу, Князевич, далі скоріше піддаючись інстинктам, ніж законам формальної логіки, чи просто діючи осмислено, коротко замахнувся і вдарив ребром долоні по цегляній шкільній стіні. Гатив сильно, свідомо намагаючись викликати в себе біль, – йому заболіло, рука занила і ніби послала, мов автономна частина тіла, імпульс у мозок: для чого ти так зі мною, господарю, за що, старий, караєш мене, вірну праву руку свою? В той самий час Ігор дістав додаткове підтвердження тому, що не спить, – відчув вологу й холод під ногами, стояв на землі в самих шкарпетках, чоботи чомусь не подумав натягнути.

На лице впали дощові краплі. Боляче. Прохолодно. Мокро.

Він не спав. Те, що рухалося перед ним у ночі, було реальністю. Дивною, незрозумілою, як усе це село та його люди, – проте реальністю.

Можна було повернутися по чоботи. Та замість цього Князевич, бувши не в змозі пояснити, чому вчинив саме так, рушив уперед, за покликом ночі, ступаючи по змоченій дощем землі й траві в товстих шкарпетках, і відчуття дискомфорту від цього зникло дуже швидко. Ігор рухався так прудко, що, здавалося, не йшов – летів, намагаючися наздогнати того або те , що вперто віддалялося, водночас манячи за собою, ховаючи всі таємниці гайворонської ночі.

Князевич ішов прямо сільською вулицею. Світилися лиш окремі вікна, зазвичай тут лягали спати рано, в деяких оселях – ще за пізнього вечора, дотемна, бо село прокидалося набагато раніше від міста. Місяця над головою не було, також видалася ця ніч без зірок. І все ж таки Ігореві очі досить звикли до ночі, аби остаточно переконатися – тут, на цій вулиці, він не сам. Його веде вперед ледь видимий поводир, котрого конче слід наздогнати. Ось це Князевич розумів чітко. Тож прискорив крок.

Тепер він майже біг, вулиця тим часом швидко скінчилася, завернула. Ще трохи вперед, і він – чи вони – вийшли на околицю. Позаду крайня з цього боку хата. Попереду – лісова стіна, інший світ, чужий, нічний, незвіданий та незнайомий. Рогоза казав: уночі тутешній ліс зовсім не такий, як удень. Невже зараз Ігореві стало сміливості в цьому переконатися?

Не думав – ноги в промоклих плетених шкарпетках уже не зупинялися, вели далі.

Ніщо так не пахне, як вологий від дощу ліс. Князевичу навіть запаморочилося в голові. А може, це не від лісу, раптом він усе ж таки спить… Але ноги відчувають вологу. Правий кулак, знову повз Ігореву волю, врізався в найближче дерево.

Біль.

Кісточки пальців збились об грубу кору.

Капітан міліції, слідчий Головного слідчого управління МВС Української РСР Ігор Князевич стояв уночі серед лісу в шкарпетках, ватяних штанях, сорочці з чужого плеча, зовсім беззбройний, із розбитим об стовбур кулаком.

Тінь. Попереду знову тінь. Вона зупинилася, тепер не рухалася, ніби даючи людині зрозуміти – пора, підходь, зараз морок розвіється.

Аж раптом поміж темних дерев гойднулася ще одна тінь. Ця була довгою, мов велетенська змія, з тих, що час від часу показують у «Клубі мандрівників», – гігантські анаконди, мешканці глухих джунглів Амазонії. Довгаста тінь, звиваючись між деревами, розтягувалася, підступала, поволі оточувала людину. А з іншого боку, тепер уже одна по одній, з’являлися інші тіні – мешканці ночі, нічного лісу, зачарованого лісу, його демони та водночас – янголи, ангели-охоронці, котрі заманили чужинця на свою територію.

Заманили.

Ось як воно буває. Ось як стається. Отак трапляється.

Похмурі, зовсім не дружні тіні вже самі по собі утворили ліс. Вони готові довести – чужому сюди дороги нема. Наміри чужака не зовсім добрі для тих, чий спокій охороняє цей ліс, кого він захищає. Ігор стояв, заклякнувши, та розумів: це все старанно проговорює подумки, він при здоровому глузді, далі йти не хоче, з нього досить гайворонського лісу, таємних джерел, лиховісних безмовних владарів мороку.

Позад нього хруснуло.

Триматися далі Князевич уже не міг.

Крик, у який втілився весь пережитий за цей час жах, вирвався зсередини, так, ніби цим вигуком Ігор намагався розігнати всі лісові страхіття. Далі волаючи, він рвучко розвернувся, побіг назад.

Щось схопило за ногу.

Стиснуло.