Андрій Кокотюха - Таємне джерело

– Тепер ти розумієш, майоре, що в купи людей був мотив звести рахунок з усіма трьома? І замикається коло підозрюваних на Гайвороні.

– Тоді вже з кожним із трьох, а не з усіма разом, – поправив Орест.

– Чому так?

– До Новицької могли мати претензії рідні того нещасного хлопця, Мазура. Але погодься: формально не вона скалічила його в Забайкаллі. Так, він пішов у армію, бо наша вірна комуністка домоглася його виключення з інституту. Тільки припустімо, що хлопець потрапляє кудись в інше місце і з ним там за два роки нічого не стається. Більше того – дослужується до сержанта, більшість українців у військах сержанти.

– Виправдовуєш Новицьку?

– Нема сенсу, вона все одно вже в могилі. Тепер візьми Лизгунова – якщо в селі мало не кожен міг мати до чекіста на пенсії зуб, це не означає, що той зуб у когось проріжеться. І головне: я навіть у теорії не припускаю змови двох скривджених селян проти двох абсолютно різних людей. Приплюсуй сюди ще Боровчука. Батько скаліченого в армії хлопця, хтось із тих, чиїх родичів розстріляв Лизгунов, і тато скривдженої дівчини домовилися по черзі труїти своїх кривдників водою? Та ще й лишати в околицях рідного села, явно наводячи на слід? Так ти це собі уявляєш, таку версію повезеш у Київ? Навпаки, якби так було, трупи вивезли б куди завгодно, аби подалі! Згоден?

– Проте не всюди є джерело з такою славою! Не всюди жива вода, що, як мені тут розказали, перетвориться на мертву, коли її вип’є грішник – до того ж вірний комуніст! Боровчук, як я собі мислю, вважав себе партійним без квитка. Ні, майоре, все це тягне справді на ідеологічну диверсію. Той, хто поїть грішників отруєною водою, прикриває свій злочин старою казкою. Так чи ні?

Пилипів пожував губами. Не витримав – теж підвівся, ступив до сейфа, витяг із нього почату пляшку коньяку. Навіть не дивлячись у бік гостя, хлюпнув собі в склянку. На око вийшло трошки більше ніж п’ятдесят грамів. Рішуче, навіть демонстративно перехилив, поставив пляшку назад, замкнув сейф на два оберти ключа. Вийняв ключі, підкинув на долоні в’язку, сховав її глибоко в кишеню формених штанів. Потім висунув верхню шухляду, взяв тоненьку течку, що лежала просто згори. Поклав на стіл, притиснув долонею, сів.

– Усе так, капітане. Навіть дуже так. Але є речі… Як би сказати… Словом, є щось, чого ми справді не можемо пояснити. Навіть озброєні наукою, лабораторіями, мудрими дядями й цьоцями з ученими ступенями. Я б погодився з тобою, Ігоре. Особливо – про чиюсь там помсту, тут логіка залізна. Бери всіх скривджених як конкретними особами, так загалом радянською владою – і вперед, розколюй, працюй на результат. Хтось та й зізнається. Одне «але», точніше два. Слухаєш мене?

– Тільки тебе й слухаю.

– Добре. Як уже сказано, ніде нема підтверджень тому, що хоча б одному з трьох вливали отруйну воду силою. Нема жодної офіційної, завваж – о-фі-цій-но-ї! – заяви про зникнення безвісти перед тим, як виявили тіла. Порушити хоча б одну справу означає засекретити її: допити виявлять особисту неприязнь людей до кожного померлого, факти матимуть підтвердження, а міліція – геморой. Кожен протокол уже стане антирадянським за своїм змістом. Там комуністка сексуально нестримана, там колишній кат, що пишається своїми діяннями, там секретар комсомольської організації, він же – ґвалтівник. Для Києва такі справи звичайні? Бо в нас, знаєш, на весь Тернопіль тільки один чоловік робить як знає і нічого не боїться.

– Хто?

– Пушкін, російський поет. Стоїть спиною до будівлі КДБ, і хоч би йому що! Пам’ятник, розумієш? То як, у вашому Києві подібні діла завелися б?

Тепер Ігор вирішив за краще промовчати: надто свіжим був власний досвід. Пилипів міг би вже не старатися, Князевич і без того його становище розумів як ніхто. Та, схоже, майора вже несло, спинятися він не збирався, вивалював давно накипіле.

– Добре, мовчи, раз мовчиться, – промовив Орест. – У мене, до речі, ще один сюрприз для тебе є. Він, власне, для всіх сюрприз. Джерело…

– До речі, – враз перервав його Ігор. – Воно хоч реальне? Є таке?

– Є, – кивнув Пилипів. – Ніколи в тих краях не бував, але якась жінчина подруга колись добиралася туди води набрати, свекруху радикуліт замучив. Не знаю, чи вода допомогла, чи лікарі, тільки коли водою жінку кропили кілька днів, болі минули. То таке. Джерело, словом, є.

– І солдати біля нього стояли? Чи зараз стоять, пост ніби є…

– Є, я дізнавався. Він раніше був. Останніми роками наче зняли. Люди, мовляв, порозумнішали, атеїстична пропаганда працює, забобони й мракобісся подолані. Нині ж там знов поставили охорону. Екологічна небезпека, заражена територія, надзвичайна ситуація. Але це тільки ми знаємо, широко не розголошується.