– А ви вірите, товаришу підполковнику?
– Я тут живу, капітане. Місцевий. І, щоб ти знав, мій дядько теж у лісі довший час був. Коли влада пообіцяла амністію тим, хто вийде та здасть зброю, – вийшов і здав. Не він один такий був, і ті, хто лишався в криївках, потім відстрілювали їх, називали зрадниками.
– Дядько вцілів, як я розумію?
– Не просто вцілів. Уяви собі, капітане, – записався в міліцію. Прийняли, бо мало хто хотів. За колишніми своїми по лісах не ганявся, роботи й тут, у місті, вистачало. Так що, братику, в нас тут такого наплутано, такого намішано… Але так думаю собі – ти розберешся. З Києва кого попало не пришлють.
Не знаючи, вияв це довіри чи щось інше, Князевич просто кивнув, ніби дякуючи. Заразом у переконання переросла підозра: тутешня міліція, як загалом влада на місцях, хоче якомога віддалитися від цієї дивної й моторошної водночас історії, лишаючи всі висновки та рішення на сумлінні чужого, прибульця з іншого світу.
Нехай. У Києві теж не було особливо кому брати на себе відповідальність. Нічого нового не відбувалося.
А втім, рудовусий підполковник зголосився особисто довезти Ігоря до місця. Хоча, за прикладом усього керівного складу, їздив «Волгою», так само категорично чорною, вони в неї не сіли. Біля управління чекала новенька «Нива» ядучо-оранжевого кольору. Рудий пояснив, прочиняючи передні дверцята:
– Цим транспортом простіше. Шляхи там розбиті геть, село віддалене. Вважай, навіть не село, швидше селище. Там живе двісті з гаком людей, точно зараз не скажу. Належить до іншої сільради, там більше село за десять кілометрів. У них там колгосп імені Паризької Комуни, одне начальство на два населені пункти.
– І сидить це начальство не в Гайвороні, – не припустив – упевнено сказав Князевич.
– Правильно. Коли пізня осінь чи рання весна, сполучення між Гайвороном та зовнішнім світом практично немає. Поїхали, по дорозі договоримо.
Кинувши сумку на заднє сидіння, Ігор вмостився там-таки, позаду. «Нива» рушила. Коли виїхали за місто і взяли курс, за прикидками Князевича, на північний захід, підполковник провадив далі:
– Це я тобі, капітане, викладаю, можна сказати, оперативну обстановку. Отже, до найближчого населеного пункту від Гайворона десять кілометрів, до райцентру – вважай, усі п’ятдесят. У кого є свій транспорт, а це місцеве начальство переважно, і транспорт, відповідно, казенний, почуваються в плані комунікацій вільніше. Решті – рейсовий автобус, проходить повз село по вівторках, четвергах та суботах. І то, треба вийти на трасу, це ще п’ять кілометрів, і ловити, розклад же є. Запізнився, час не розрахував – або попутку лови, або вертай назад.
– Телефони там є?
– У людей по хатах – ні. Поштове відділення, там дають міжміську. Стаціонарні телефони – в селищній раді, там же дільничний сидить, має окреме приміщення і паралельний апарат. Ще в школі, магазині, клубі – державних установах, коротко кажучи. Приватний телефон є хіба в селищного голови, парторга, в хаті комсорга… колишнього… Тьху ти, комсорга нема… Ну, хата є, відповідно – телефон там теж є. Так що не зовсім відрізані вони від світу. Але таке враження в тебе напевне складеться, капітане.
– Чому?
– Бо в нас воно складається. Хоч ми тут давно живемо.
«Нива» виїхала на трасу. З одного боку з’явилися погір’я, з іншого поля плавно переходили в стіну лісів.
– Раз давно живете… Про джерело Святої Варвари – правда?
– Правда, – легко погодився рудовусий.
– Що саме правда?
– Зважаючи, яка правда тебе цікавить, Князевич. Була там колись капличка – правда. Люди вважали й досі вважають ту воду святою – правда. Що місце для паломництва ліквідували в рамках антирелігійної пропаганди – теж правда.
– Ви знаєте, де воно є? На карті я шукав, шукав…
– На нинішніх картах це джерело не позначене, – відрубав підполковник. – Та в Гайвороні більшість людей, особливо старих, туди дорогу ще не забули.
– Кажуть, там зараз охороняється?
– Сам не знаю до пуття. та якщо кажуть – правильно кажуть. Заборонена зона, поки не розберемося всі гуртом, що до чого. Але, звісно, про це ніхто ніде офіційно не повідомляв. Хочеш правду? – Рудовусий повернувся назад усім корпусом, навалившись на спинку сидіння. – Нам тут, у наших краях, цього всього не треба, такої репутації. Розумієш? Без того ситуація складна, настрої в людей, а надто по селах… словом, ще ті. Тут маєш іще такого. Дезертира нам тут мало.
– Ярчука? – Ігор спеціально не згадував, прізвище саме зринуло з пам’яті.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу