Андрій Кокотюха - Таємне джерело

Правда, з цього автоматично випливало ось що: жива вода справді здатна перетворюватися на мертву, в що Князевич вірити категорично відмовлявся.

Отже, напрямок другий: виявити конкретну людину, що мала особисті порахунки з кожним із трьох. Відшукати її та заразом – спосіб ненасильницького отруєння. Оце й усе.

Відмовившись повечеряти з тернопільськими колегами, Князевич відчув – підозріле ставлення до його появи серед місцевих тільки посилилося. Але послався на втому і справді відчував її: давалися взнаки безсонні ночі та дні, проведені на нервах і заглушені спиртним різної міцності. Можна було б і повечеряти, зрештою, та процес стовідсотково передбачав випивку, чого Ігореві саме тепер просто хотілось уникати. Тому, заселившись у стандартний одномісний номер готелю, виділений під особистим контролем Пилипіва, спробував прийняти душ – води не виявилося, навіть холодної. Чергова по поверху зробила круглі очі, сказала: є хіба в «люксі», чим ввела Князевича в ступор – невже вода в «люкс» подається з окремого водогону? Відповіді не дістав, до «люксу» вирішив не проситися, хоча номер був порожнім і чергова, жінка без певного віку, натякнула: за рубля вона пустить на півгодинки. Замість того спустився до буфету, який саме зачинявся, бо починав працювати ресторан, купив собі дві котлети, вафлі «Шкільні» та пляшку теплого лимонаду «Буратіно» – більше тут або взагалі нічого не було, або все інше, навіть сухі тістечка, встигли спожити протягом дня. Дивно, але змореному шлунку цього вистачило.

Повернувшись у номер, Ігор просто в одязі завалився на ліжко, послухав у вечірньому випуску програми «Час» про відкритий лист президентові США Рональдові Рейгану за припинення робіт із виробництва нейтронної бомби, підписаний провідними діячами радянської науки. Коли почалася третя серія якогось фільму, початку котрого він не бачив, – заплющив очі та несподівано для себе міцно заснув під неголосне буркотіння телевізора.

Ранком на нього вже чекала вчорашня «Волга». Знайомий водій повіз до Кременця, і година їзди, хоч і вибоїстою дорогою, спливла швидко. На місці вже зустрічав начальник районної міліції, черевцем та вусами дуже схожий на Пилипіва, тільки в цього вуса, як і пострижене під бокс волосся, виявилися темно-рудими. Попри сподівання, поговорити з Антоном Мазуром та його мамою, яка чергувала біля сина в лікарні, міняючись зі своєю старшою сестрою, в якої поселилася невідомо на який час, Князевичу не вдалося. Точніше, рудий підполковник особисто завів Ігоря в палату, та Антон, колись напевне кров з молоком, нині ж – саме молоко, до того ж давнішнє й кисле, судячи з кольору обличчя, розмовляти відмовився. Князевич так і не втямив, здалося це йому чи в хлопця, що непорушно лежав на спині, лише від згадки про доцента Новицьку крізь хворобливу блідість справді почала проступати червінь. Зрештою, вирішив Ігор, давати якісь покази Антон Мазур у цьому випадку не повинен, навіть без протоколу. Мама ж його, не так давно, очевидно, висока та яскраво-чорнява, тепер же зіщулена, з сивими пасмами, з очима, здебільшого втупленими в підлогу, лише тихим голосом попросила не чіпати її хлопчика хоча б зараз, мати совість, і взагалі: Бог ту страшну підлу жінку вже покарав.

Отак. Знову вищий суд, знову Божа кара.

Затримуватися в місті після того Ігор не бачив жодного сенсу. Тернопільського водія вже відпустили, а коли повернулися з лікарні до районної управи, рудовусий начальник дістав телефоном чергові вказівки від Пилипіва, пробубонів щось байдуже-розбірливе, поклав трубку, почухав потилицю.

– Таж поїхали далі? Там чекають уже. Козуб попереджений, усе як має бути.

– Це хто такий?

– Лейтенант Козуб, Василь Пантелійович. Вася, так простіше, він узагалі хлопець простий, свій, наш. А саме село не просте, скажу тобі чесно.

– Чим не просте?

– Ось побачиш сам. Розумієш, у нас тут по районах що далі в ліси, то народ зліший.

– Тобто?

– Тобі боятися нема чого, – швидко виправився підполковник.

– А я нічого й не боюся. – Тут Князевич трошки збрехав, але більше сам собі. – Зліший на кого, на що?

– Тебе ніхто не з’їсть, – уточнив рудовусий про всяк випадок. – Але щоб розумів тутешню специфіку: що далі село – то далі від влади. Вплив на такі населені пункти, як той же Гайворон, ми не завжди маємо.

– Бунтують?

– Тьху на тебе, кому там бунтувати? Проти чого? Просто собі на умі люди, тихо сидять собі, мають на вашу, – тут підполковник збагнув, що бовкнув зайвого, миттю виправився: – на нашу владу давній гострий зуб. Чув чи не чув, після війни у тому-таки Гайвороні мало не в кожній хаті когось забрали. За пособництво абощо. Кого судили та розстріляли, кого – до Сибіру, на перековку, кого просто переселяли. Ось і вірять у різні казки про незабарний кінець комуністам.